Ґолем

Деякi, немов величезнi синювато-сiрi краби перед припливом, судомно намагаються виборсатися з пiску на свiт божий, щоб за будь-яку цiну звернути на себе мою увагу i сповiстити менi щось безмежно важливе.

Іншi – виснаженi – безсило зсуваються у своi ямки, полишаючи навiть спроби донести до мене хоч слово.

Подеколи я виринаю з сутiнi цього напiвсну i якусь мить заново бачу на здибленому краi своеi ковдри мiсячне сяйво – велику осяйну пласку брилу, аби потiм знов, наослiп хапаючись за свiдомiсть, що водно висковзуе вiд мене, гарячково шукати камiнь, який не дае менi спокою, – лежить десь, зачаiвшись, на звалищi моiх спогадiв, схожий на шматок сала.

Бiля нього до землi спадала, вочевидь, ринва – малюю я собi, – зiгнена пiд тупим кутом, поiдена на краях iржею. Я вперто намагаюся витворити у своiй уявi саме такий образ, щоб ошукати розтривоженi думки й заколисати iх до сну.

Це менi не вдаеться.

Та знову й знову з тупою наполегливiстю, наче вiконниця, якою вiтер монотонно гупае до стiни, торочить менi впертий внутрiшнiй голос: усе не так, це зовсiм не той камiнь, що схожий на кусень сала.

Вiд цього голосу нiде подiтися.

Хай я хоч усоте товкмачив собi, що це неважливо, голос замовкав на коротку мить, а потiм знову непомiтно прокидався i настирливо заводив вiд початку: гаразд, гаразд, хай буде, як скажеш, та все ж це не той камiнь, що схожий на кусень сала.

Поволi мене долае нестерпне вiдчуття безпорадностi. Що було далi, не знаю. Чи я добровiльно облишив будь-який опiр, а чи вони – моi думки – мене скорили й упокорили.

Знаю лише, що мое тiло спить у лiжку, а свiдомiсть вiддiлилася й нiчим бiльше з ним не поеднана.

Хто ж тепер мое «Я»? – хочу запитати. Але нараз розумiю: я не маю вже органа, яким ставляться запитання, i менi стае страшно, що дурнуватий голос знову почне свiй безконечний допит про камiнь i про сало.

І я вiдвертаюся.

День

Раптом я опинився у похмурому дворi й побачив крiзь руду арку брами, по той бiк вузькоi брудноi вулички, еврея-лахмiтника, який прихилився до ятки, обвiшаноi старим залiзним крамом: зламаними iнструментами, поiржавiлими стременами й ковзанами та iншим непотребом, що вже вiдслужив свое.

Була в цiй картинi якась болюча одноманiтнiсть, властива враженням вiд буднiв, котрi, мов вуличнi торговцi, переступають порiг нашого сприйняття, не збуджуючи нi цiкавостi, нi здивування.

Я усвiдомлював, що вже вiддавна це оточення – моя домiвка.