Орлеанська діва

Аж ось iзнов труба загомонiла,

Та рицаря уже не звеселила:

«В Мiланi жах нечуваний зайшов:

Спалити мають красну Доротею

На полум’i. О, плачте всi за нею,

Усi серця, що вiдали любов!»

«Як? – Дюнуа схопився, повен гнiву, —

За що? Навiщо? Де ii вина?

Хоч би ж iще бридка була вона,

А то палити юну i вродливу!

Чи не зiйшли мiланцi тi з ума?»

На мову ту спiвае знов сурма:

«О Доротее, бiдна Доротее!

Сконаеш ти у муках нелюдських,

Коли з пательнi[88 - Пательня – сковорода.

Тебе вояк, славетний над усiх!»

Таке почувши, Дюнуа завзятий

Поклав негайно дiву врятувати,

Таку-бо вдачу ще з дитинства мав:

Туди, де мiг собi добути слави,

За скривджених пiдняти меч кривавий,

Без роздуму й вагання поспiшав.

«Гей, до Мiлана! – крикнув на осла вiн. —

Неси мене, i шлях той буде славен!

Лети ж, не гайся!» – По наказi тiм

Осел полинув, наче херувим

.

Небавом город iх очам вiдкрився,

Де лютий вирок щойно народився;

Там на майдан уже збiгався люд,

Вже хмиз i дрова зношено для страти,

Стрiльцi стояли – натовп вiдганяти, —

I тiшився неублаганний суд.

Із вiкон виглядали гарнi дами

З цiкавiстю, а дехто й зо сльозами,

А на балконi, у гуртi попiв,

Архiепископ радiсний сидiв.

Знак подано, й чотири альгвасили

Ведуть красуню, мов дитя безсиле,

В залiзних путах, злякану й блiду.

Вона ридае. Розпач на виду

I сором, i мольба, i страх покари

Туманять очi, нiби темнi хмари.

Поглянула несмiливо з-пiд вiй

Вона на стовп, де смерть зустрiти iй

Приречено, – i скрикнула: «О милий!

Твiй образ навiть на краю могили

В очах у мене квiтне i горить!

Повiк його в душi моiй не вбить!»

Та ревнi сльози мову зупинили,

I падае, знеможена вiд мук,

Вона безсило на камiнний брук

З розпущеною на плечах косою,

Усiх, проте, дивуючи красою.

Аж тут наблизився Сакрогоргон,

Слуга архиепископськоi волi,

Безчесний посiпака та шпiон,

З мечем в руках i з пiдлiстю на чолi,

I крикнув: «Я ладен заприсягтись,

Що всi грiхи в цiй дiвчинi зiйшлись,

Що вiддають катюзi по заслузi.

Хто з цим не згоден – тим негайно, друзi,

Мечем своiм я мозок розсiчу!»

Сказавши так, ударив по мечу

Зухвало вiн, i гордою ходою

Пiшов помiж барвистою юрбою,

Жахаючи й простолюд, i панiв.