Орлеанська діва

Монроз коня ударив острогами,

Летить учвал, гукае: «Пане мiй,

Вас доганяють? Ми програли бiй?

Однаково – я скрiзь i завжди з вами!

Як ви умрете – нащо жить менi?»

І голос, повний муки та нестями,

За вiтром лине й гасне вдалинi.

Налякана, не вiдаючи, хто вiн,

Вперед Агнеса лине навмання.

А паж прекрасний, неспокою повен,

Жене, як вихор, бистрого коня.

Аж от спiткнулась ворона кобила, —

І, руки розiп’явши, наче крила,

На муравi лежить красуня мила.

До неi паж, мов яструб, пiдлетiв, —

І з подиву та з чару остовпiв,

Крiзь одяг запримiтивши безладний

Дiвочий стан розкiшний та принадний,

Грудей алебастрових пружину,

Округлi стегна й нiжку чарiвну.

Тут, Адонiсе, згадую тебе я

:

Так в оний день ти сам зробивсь не свiй,

Як любу для Анхiза[87 - Анхiз – за грецькою мiфологiею – коханий Афродiти, вiд якоi мав сина – героя Троянськоi вiйни Енея. За розголошення цiеi таемницi Анхiз був ослiплений Зевсом.

Богиню стрiв у гущi лiсовiй.

Була Венера, правда, ошатнiша,

А тiла iй не покалiчив глiд,

Та й Адонiсовi б подумать слiд,

У кого постать краща та стрункiша,

Де принаднiший та свiжiший вид.

Жага й шаноба з розмаху одного

Оповили англiйця молодого;

Вiн пригорнув красуню до грудей

I запитався: «Панi, ви забились?»

Вона ж iз тихим сяевом очей

I голосом, де страх та бiль свiтились,

Вiдповiла, насилу звiвши дух:

«Не знаю я, чи ворог ти, чи друг,

Але як серце ти зберiг людськее, —

З пригоди не користуйся моеi,

На честь мою руки не пiдiймай,

А дай пораду i рятунок дай».

На тiм урвавши, бiдна мандрiвниця

Лице закрила й слiзьми залилась,

І знову потай, як воно й годиться,

Буть вiрна королевi присяглась.

Монроз помовчав, зрушений до краю,

А далi й каже голосом палким:

«Над серцем ви являете людським

Чудовну силу, о видiння раю!

Я ваш навiки, радо я вiддам

Життя свое i кров останню вам!

Одноi нагороди лиш благаю:

Моi без гнiву послуги приймiть,

Щоб i в хвилину горя та вiдчаю

Я мiг незрадно, щиро вам служить».

I пляшку з кармелiтською водою

Вiн добува несмiлою рукою,

I враз вода цiлюща потекла

На рани вiд падiння та сiдла,

Що червонiли на прекраснiм тiлi,

Подiбному до нiжних роз та лiлiй.