Орлеанська діва

На мула знов не можу обернуть

Твое незграбне, але дуже тiло,

Та байдуже – аби мене носило:

Пан Дюнуа забрав мого осла —

Ну, що ж! Нового я в тобi знайшла».

Дiставши знову на життя надiю,

Додолу наймит пригинае шию,

Стае на всi чотири, наче кiнь,

I Жанну мчить на спинi в далечiнь.

Тимчасом iменем отця свойого

Гермафродит французiв проклина;

Їм шкодити – мета його одна,

Англiйцi стали друзями для нього.

Щоб за несвiтський вiдплатити глум,

Велить вiн слугам (незвичайний ум!)

Поставити негайно край дороги

Химерну пастку, лабiринт чудний:

Там пiдпадуть пiд гнiв його страшний,

У хiдниках таемноi будови,

Ненависноi Францii синове

.

А що ж Сорель, Агнеса чарiвна?

Ви ж пак ще не забули, як вона

В Шандосових обiймах опинилась

Голiсiнька – i наче пташка билась?

Шандос, почувши битви дикий гук,

Солодку здобич випустив iз рук

І полетiв на смертоносне поле, —

А дiвчина промовила: «О доле,

Я небом присягаюсь, що нiколи

Такого вже не трапиться менi!

Лиш королю цiлунки вогнянi

Клянусь я за цiлунки вiддавати;

Ми з ним навiки душами злились,

Як зрадити, то краще вже сконати…»

Шкода! Нi в чому нам не слiд клястись.

У метушнi, що табiр опадае,

Як рать ворожа вiтром налiтае,

Коли безладна гомонить юрба,

Той утiкае, той сiче й руба,

Коли опалi страхом волоцюги,

Своiх панiв грабують вiрнi слуги,

Агнеса, найкраснiша з-мiж дiвчат,

Зоставшися без друзiв i без шат,

Накинула Шандосове одiння,

Ба навiть, хоч i повна нетерпiння,

Його нiчний на голову ковпак.

Причепурившися химерно так,

Вона з намету вибiгла страшного

I дивиться – засiдлана в дорогу

Шандосова кобила ворона

Стоiть собi, хоч, правда, не одна:

Коняр п’яненький (так не раз бувае!)

Їi трима за повiд i куняе.

Тихесенько красуня пiдiйшла,

Із рук його вуздечку ту взяла,

Ступила у стремено, повна ляку,

I якось видряпалась на кульбаку

I острогами стиснула коня,

I в темний гай помчалась навмання,

А друг Бонно пiхотою чвалае,

Свое товсте вiн пузо проклинае,

Клене вiйну i край, куди зайшов,

Британiю, Агнесу i любов.

Шандосiв паж якраз пiд ту хвилину

(Монрозом звали любого хлопчину)

Через сусiдню проiздив долину.

Поглянув – що за дивна дивина?

Шандосова кобила ворона

З кущiв, неначе птиця, вирина.

На нiй же (так здалося молодому)

I пан його у ковпаку нiчному

Сидить чудний та дивний, як мана.