Орлеанська діва

Як гончий пес, що оленя легкого

Такий приемний, запашний для нього

Почутив слiд – i лине по кущах,

Куди його веде солодкий пах,

І хоч не бачить, а напевне знае

Тропу, якою звiрина бiжить,

Анi на що круг себе не зважае,

З дороги не збиваеться й на мить, —

Так добрий син Ассiзького Франциска

За Жанною без одпочинку гнав

На мулi, що мiж хащами стрибав,

Гойдаючися, мов тяжка колиска.

«Гермафродите! – крикнув вiн. – Ім’ям

Отого яблука, що з’iв Адам,

Ім’ям побожноi твоеi ненi,

Ім’ям отця, що з генiiв був генiй,

Благаю: любу вiдпусти мою.

За них себе на послугу даю.

Як цей герой i ця-от красна дiва

В тобi збудили справедливий гнiв, —

Я з цим-от дiлом справлюся щасливо!

Ти знаеш, хто я, то не тратьмо й слiв.

На мулi незвичайному сиджу я —

З ним працю незвичайну подiлю я,

І ти не раз промовиш навпростець:

Мул варт ченця, а мула варт чернець,

Нехай iде до лиха цей вояка,

А Жанна – неабияка присмака

Для нашого знавецького стола.

Цiна за неi всяка – замала».

Огидою та пострахом чернечi

Незайманицю виповнили речi,

Чеснота-бо i дум високих стрiй

Були дорожчi за рятунок iй.

Душi ii небесне поривання

Бороло все, ба навiть i кохання.

Гарячi сльози по щоках бiжать,

Вiд сорому нещасна червонiе

І очi в марнiй закрива надii:

Не бачити й небаченою стать!

А в Дюнуа тяжкi думки горять.

«Як! – дума вiн: – Розстрига i ледащо

Цю квiтку Францii зiрве найкращу,

Яку так пильно, ревно я берiг,

Про землю дбавши прадiдiв моiх!»

Маснi ченцевi речi спокусили

Потвору злу, що прагнула забав;

Гермафродит, удавши усмiх милий,

Ченцевi любострасному сказав:

«Що ж, згоден я! Готуйте вашi сили

Ви, отче, з мулом для солодких справ.

Французiв цих – берiть, коли схотiли!»

Жезл Якова товстий мав Грiбурдон

І персня, й ключ, которi Соломон

Зоставив нам, i чарiвну тростину,

Що нею слугувався фараон,

І ту мiтлу, на свiтi цiм едину,

Якою вiдьма, лиса, мов колiно,

Злетiла, як покликав цар-пастух,

Щоб викликати Самуiлiв дух.

Був наш чернець у чаклуваннi зух:

От коло вiн накреслив за хвилину,

Сипнув землею на свою тварину

I кiлька слiв магiчних проказав,

Що Зороастр колись iх уживав

.

На тi слова з диявольськоi мови —

О дивина! Чудуйтеся, панове! —

Наш добрий мул зiп’явсь на двi нозi,

А далi (все робилось по черзi)

I голова круглiшою зробилась,

І шапочка на головi вродилась.