Орлеанська діва

За легендами, була вкрадена Зевсом i мала вiд нього дiтей. Даная – дочка аргосського царя, кохана Зевса.]

П’е без Юнони, як справдешнiй бог.

Щораз iде смачнiша перемiна —

Їх подають Аглая, Єфрозiна

I Талiя:[71 - Аглая, Єфрозiна i Талiя – за старогрецькою мiфологiею, дочки Вакха i Венери, що уособлюють собою радiсть життя.] так звуться в небесах

Три грацii, що марнi теревенi

Про них розводять педантичнi вченi.

Нектар кипить у Гебиних руках[72 - Геба (грецька мiф.) – богиня юностi; була виночерпiем у богiв.

I в Ганiмеда юного правицi

—

Його украв Зевеса бистрий птах,

Щоб цар богiв мав з ким повеселиться.

От при такому Дюнуа столi

З Гермафродитом сiв у любiй млi.

Чудне створiння пишно одяглося,

Алмазами прикрасило волосся,

А жовту шию обвило кругом

Рубiнiв, перлiв не одним разком.

Шкода! Потвора тiльки бридша стала!

До Дюнуа вона щось прошептала —

I наш герой уперше затремтiв.[73 - До оповiдань Гiльома Ваде включено вiршований епiзод «Що подобаеться дамам» (Ce qui plait aux dames); його герой Роберт мае стати чоловiком феi.

Проте, найлюб’язнiший з воякiв,

Вiн господинi вiдплатити гречно

За учту гостелюбну i сердечну

Бажае, занедбавши зiр i смак.

«Тим бiльше слави!» – думае бiдак.

Але дарма себе вiн непокоiв:

Бувае неможливе й для героiв.

Отож, хоча й запавши у печаль,

Гермафродит до нього мае жаль,

Улещений i врадуваний потай

Зусиллями одважного бiйця:

Хоч не дiйшла належного кiнця,

Але ретельно почалась робота.

«Узавтра, – каже панi, – довести

Ви можете змагання це до краю.

Я бiльше сил, мосьпане, вам бажаю,

Щоб шану нiжнiстю перемогти».

Аж ось Аврора золота на сходi

Оповiстила ранок всiй природi.

Коли вона поглянула на свiт,

Знов чоловiком став Гермафродит.

Тож, по-новому жадiбний i хтивий,

Іде в опочивальню вiн до Дiви,

Покров зривае нiжний та легкий

I непристойно гладить перса iй,

Поганячи цiлунком, як повiю,

Святих пiдпору, Францii надiю.

Що бiльше шалу – то бридкiший вiн!

У гнiвi суто християнськiм Жанна,

Нiяких не ясуючи причин,

В мерзенну пику затопила пана.

Отак, бува, у мене на ланах

Кобила горда, вся в пiстрявих плямах,

На мускулястих i твердих ногах,

Немов тигриця, з полум’ям в очах,

Осла тупого одбивае замах,

Що на озадок любий був iзлiз —

І, вдарений, аж покотився вниз.