Орлеанська діва

Та з Жанною вiдмовитись утiх,

Голодному не iсти страв смачних, —

Хто бiльший подвиг появити може?

Був Дюнуа на д’Арбрiсселя схожий

, —

Великого святого, що лягав

Мiж двох черничок на тiснiй постелi

І, груди й стегна гладячи дебелi,

Диявольську спокусу вiдганяв.

Зайнявся день, i перед iхнiм оком

Пiднiсся замок видивом широким:

Фасад чудовим мармуром бiлiв,

Дорична височiла колонада,

На нiй балкон iз яспису горiв,

Порцелянова грала балюстрада.

Мандрiвникам, натомленим украй,

Здалося, нiби перед ними рай.

Пес гавкае – i двадцять сурем грае

Їм надобридень; сорок слуг метких

Назустрiч подорожнiм вибiгае,

Усi в уборах пишно-золотих.

Два молодцi ведуть з уклоном iх

У щедро приоздобленi палати;

В купелях свiтлих миють iх дiвчата

З пошаною; по снiданнi смачнiм

Постелено м’якi постелi iм,

І аж до ночi, в любому спокоi,

Хропли там по-геройському героi.

Та треба знати: замка володар

Такого, що позаздрив би i цар,

Був син одного з генiiв чудовних,

Що iнодi iм набiга каприз

До чад землi, безсилих i грiховних,

З небес високих iзлетiти вниз.

Це божество зiйшлося по-людському

З черницею в монастирi святому,

I народився в них Гермафродит,

Чаклун i некромант[67 - Некромант (necromant) – той, що викликае духiв, чарiвник.] на цiлий свiт,

Син щонайкращий батьковi такому.

Чотирнадцять йому збулося лiт —

I з височин отець його злiтае

I каже так: «Моя в тобi палае,

Дитино, кров.

Тобi дарунок дати, сину мiй, —

Усе ладен для тебе я зробити!»

Жадiбний зроду, в мареннi неситий

Гермафродит на те йому: «Палких

Душа моя щохвилi прагне втiх,

Подвiйна стать – моя найбiльша мрiя.

Хай жiнкою роблюся уночi я,

А вдень хай буде з мене чоловiк!»

Інкуб[68 - Інкуб – за народним повiр’ям, демон, що одвiдуе деяких жiнок.] йому: «Гаразд, дитя!» – i зник.

Вiд того дня ця дивина природи

Подвiйно споживае насолоди.

Отак Платон, довiреник богiв

,

Про наших повiдае прабатькiв,

Що першими сотворенi iз глини

Всiм бездоганнi, дивнi андрогiни,

Якi, одержавши подвiйну стать,

Самi себе умiли вдовольнять.

Та iх з Гермафродитом не зрiвнять:

З самим собою пити раювання, —

Це не найвище iз можливих прав;

Щаснiший той, хто з ближнiм подiляв

Жiноче й чоловiче поривання.