Орлеанська діва

Тож, повна нестриманноi жаги,

Сiда вона, зiгнувшись од ваги,

І жеребця стискае острогами,

Роздряпавши озадок свiй штанами.

На огирi нормандському Бонно

Хропе й сопе, натомлений давно, —

А бог любовi сумно поглядае

На дiвчину одважну – i зiтхае.

Як тiльки рушила Агнеса в путь, —

Зненацька кiнське тупотiння чуть

Із-за дерев, що вiти посплiтали, —

І кiннi вояки повилiтали

В червоних одягах. Ще й лихо в тiм,

Що Жан Шандос був за сеньйора iм.

«Гей, хто iде?» – питання розляглося,

А дiвчина, – iй, бачите, здалося,

Що це зустрiвся з нею сам король, —

Кричить: «Любов i Францiя – пароль!

Агнеса я!» – Не встигла докiнчити,

Як бiдолашну ухопили бритти,

Бонно-добрягу також узяли —

I до Шандоса хутко повезли,

Що, повен лютi i страшного гнiву,

Поклявся в серцi покарать жахливо

Розбiйникiв (хоч би там хто вони),

Якi украли меч його й штани.

Пiд час, коли з очей нам вiдлiтають

Останнi зграi животворних снiв,

Щебече птаство в глибинi гаiв,

Пригаслi сили в серцi воскресають,

Жвавiше котиться по жилах кров,

Тремтять бажання, виника любов, —

Пiд час отой перед тобою стала,

Шандосе, дiвчина; вона сiяла,

Неначе сонце схiдне навеснi.

Яке ж чуття в сердечнiй глибинi

Збудила нiмфа, дивна красотою,

В твоi штани одягнена, герою?

Огонь пробiг в Шандосових очах,

I вiн крiзь зуби каже, iй на страх,

Милуючися на дiвочi чари:

«А, маю знов своi я шаровари!»

На постiль садить вiн ii мерщiй

I промовляе: «Полонянко мила,

Не до лиця одежу ти надiла».

По тих словах, нестримний та палкий,

Вiн панцира зривае з неi хтиво.

Пручаеться Агнеса соромливо

І стогне в переможцевих руках,

Звертаючись до Карла у думках.

А що ж Бонно? Його вояк завзятий

Послав, яко митця, кухарювати,

Вiдомо-бо, хоч то вже й давнiй час:

Бонно – вигадник кров’яних ковбас,

Йому ви честь, французи, вiддаете,

Коли з вуграми хвалите паштети!

«Сеньйоре! Що ви хочете вчинить?

Ой лишечко!» – Агнеса лебедить.

Шандос: «Божуся (божаться всi бритти)

,

За кривду я повинен одплатити.

Штани – моi, а я добром своiм

Не поступався ще нi перед ким».

Таке промовив – i з одного маху

До голого роздяг вiн бiдолаху, —

А та, обiйми чуючи мiцнi,

Ридала тiльки: «Я не хочу, нi!»

Пiд цю хвилину крик розтявсь: «До зброi!»

Зчинився гуркiт, лемент, гвалт i грiм, —

І, кровi й смертi вiсником страшним,

Сурми розлiгся голос бойовоi.