Орлеанська діва

У Фонтевро так чоловiча стать

Примушена жiночiй слугувать

.

Там жiнка вищу владу обiймае,

Святих отцiв вона благословляе.

Агнеса гожа, невеселих днiв

Примушена без милого зазнати,

Снаги не мала розпач подолати,

I душу смертний холод iй повив.

Та друг Бонно, вигадник знаменитий,

Зумiв життя пригасле розбудити.

Вона розкрила очi чарiвнi, —

Навiщо-бо? Щоб сльози лить сумнi!

Тодi, склонивши голову до нього,

Вона сказала: «Зраджено мене!

Яку ж тепер король обрав дорогу

I де його те слово вогняне,

Яким менi вiн у коханнi клявся,

З якого пломiнь у душi зайнявся?

Сама ночую в лiжку я своiм,

А Жанна у вiйськових тих уборах —

Агнесi бiльший, нiж британцям, ворог —

Мене ганьбою крие перед ним!

Якi гидкi – не вмiю я й сказати! —

Тварюки цi, у спiдницях солдати

,

Що чоловiча сила в них сама,

А нiжностi утрачена принада;

І чоловiкам слави з них нема,

I красна стать нiтрохи iм не рада».

Це мовивши, Агнеса вся горить,

Вiд болю стогне, з гнiву аж тремтить,

Ревнивий зiр, як полум’я, палае, —

Та враз нову iй думку навiвае

Любов, у радах бистра й потайна.

До Орлеана рушила вона,

Алiса з нею та Бонно мостивий, —

I от до корчми випадок щасливий

Приводить iх, де Жанна спочива,

Стомилось-бо i тiло й голова.

Агнеса жде, щоб нiч усiх приспала;

Тимчасом з хитрих розпитiв дознала,

Де Жанна спить, – i в темрявi нiчнiй

Туди крадеться, одяг вiйськовий

З Шандосовими надiва штанами

З залiзними мiцними тилягами,[63 - Тиляги – лати, панцир.

Що ковано iх зовсiм не для дами.

Як зброя та на плечi iй злягла, —

Вона б упала, бiдненька, була…

Бонно правиця тут iй помогла.

Тодi Агнеса тихими словами

Промовила: «Амуре, пане мiй,

Дай сил менi тяжку носити зброю,

Щоб я збудила постаттю такою

Любов i жаль в душi його яснiй.

Мiй милий хоче дiвчини-героя, —

Нехай же втiшу, звеселю його я!

Пiду за ним i буду поплiч з ним

За нього в боi битися страшнiм.

Коли на нього зловорожi сили

Списи пiдiймуть i летючi стрiли,

Нехай мене прошиють вiстря iх,

Щоб я умерла, вiн щоб жити мiг,

Щоб у хвилину темного конання

Зомлiла я вiд щастя, вiд кохання».

Бонно цих слiв уважно наслухав

І iй меча та списа подавав, —

А Карл тодi близенько пробував.

Агнеса захотiла тоi ж ночi

Коханого побачить милi очi.