Орлеанська діва

Уся вона – як дивний сон звабливий,

Бажань нестримних таемничий рiй,

Палкi цiлунки, дотики пестливi,

Немов рум’яна, красять личко iй,

Новоi вроди додають вродливiй.

Три мiсяцi закоханi живуть

І чар кохання безутомно п’ють.

Покинувши свою постелю зранку,

Вони в тонкiм вибагливiм снiданку

По ночi свiжих набирають сил.

Тодi, здiймаючи в повiтрi пил,

Іспанськi конi iх несуть на влови,

І пси в гонитвi веселять дiброви.

Повернуться – вже купiль жде на них,

I ллються, нiби чарiвничi струми,

Оливи аравiйськi та парфуми

На тiло чисте, як одвiчний снiг.

Коли ж обiду любий час настане,

Тетерюки сочистi та фазани,

Приправленi майстерно сяк i так,

Лоскочуть нiздрi, тiшать очi й смак.

А i прозорий, спiнений, iскристий,

Токаю плин янтарно-променистий

Їх мозок огрiвае й веселить —

I дотепи зриваються щомить

З рум’яних уст, кипучi та мiнливi,

Як вина в кришталевiм переливi.

Бонно зо смiху пада, умлiва,

Тi гострi вихваляючи слова.

Скiнчивсь обiд – i травлення спливае

У гомонi, серед розмов легких;

Алена вiршi[34 - Ален Шартье (Chartier Alain, 1386 – 458) – двiрський поет Карла VI i Карла VII, «батько французького красномовства», написав «Бревiарiй благородних», «Книгу чотирьох дам» та iн.] розважають iх,

А там зайде про мавпи, попугаi,

Про докторiв, про блазникiв двiрських,

А там i нiч; досвiдченi актори

Комедiею тiшать iхнi зори, —

І врештi пару безтурботну знов

На ложi щастя з’еднуе любов.

Заглибленим в солодке раювання,

Їм кожна нiч – як перша нiч кохання,

Хвилина кожна – порив огняний;

Нi ревнiсть iх, нi туга не труiла,

І навiть час, невтомний чародiй,

До нiг Агнесi склав побожно крила.

Шляхетний Карл не раз, не два казав,

Стискаючи ii в солодкiй млостi:

«Земнi держави й неба високостi

За твiй цiлунок я б, Агнесо, дав!

Усе бредня: i трони, i походи.

Парламент мiй клене мое iм’я

,

Плюндрують нас англiйцi-мореходи.

Та що по тiм, коли твоеi вроди

Незцiнним скарбом володiю я!»

В цiй мовi героiзму небагато,

Але й герой, що з милою лежить,

Не раз такого може наказати,

Вiд чого потiм мусить червонiть.

Так жив король для втiхи чарiвноi,

Як той абат в догодi та спокоi. —

А принц англiйський в лютому розбоi

,

Озброений, невтомний, на конi,

По Францii нещаснiй день при днi,

Склонивши спис, пiднявши забороло,

Лiтав, мечем усе тнучи навколо.