Орлеанська діва

Щоб зайвого уникнуть поговору,

Король обрав довiрником Бонно

,

Який у нього посiдав давно

Те мiсце, для кишенi непогане,

Що при дворi взиваеться воно

«Друг короля», для чемностi i шани,

Хоча йому простолюд i мiщани

Імення «звiдник» мають лиш одно.

Мосье Бонно на березi Луари

Мав пишний замок, найрозкiшнiшу з осель.

У замок той приiхала Сорель, —

І Карл, як нiч своi прослала хмари,

Прибув туди любовнi пити чари.

Вина i страв Бонно не пожалiв…

Ну що тi пишнi бенкети богiв!

Закоханi, в солодкiм хвилюваннi,

Сп’янiвши вiд нестримного бажання,

Огнем iскристих поглядiв палких

Свiтили путь до радощiв нiчних.

Розмова вiльна, хоч належно скромна,

Їх окриляла, гостра та невтомна,

Король Агнесу оком як не iв,

Про любощi iй нiжно говорив,

І нiжку тис ногою, i горiв.

По учтi, начеб закуска музична,

Мелодiя тосканська хроматична

Озвалася, заграла, мов струмок.

Спiвання флейт, гобоiв i скрипок

Розповiдало казку про героiв,

Що iх Амур всесильний перемiг

I що зреклись для чарiвних утiх

Людськоi слави й ратних неспокоiв.

Капела так захована була,

Що слухати Сорель ii могла,

Сама вiд поглядiв людських закрита, —

Була-бо соромлива й гордовита.

Вже повний мiсяць високо зiйшов;

Настала пiвнiч, з нею йде любов.

У пишнiм, позолоченiм альковi,

В напiвiмлi привабливо-чудовiй,

Мiж простирал найкращого ткання

Лягла Агнеса, та не для спання:

Дверей-бо, що проводять до алькова,

Не зачинила, нiби випадково,

Алiса, мудра над служниць усiх.

О юнаки, що прагнете утiх,

Вам, певне, нетерплячка зрозумiла,

Що доброго монарха охопила!

Уже пролито пахощi мiцнi

Йому на кучерi його ряснi,

I входить вiн, i з милою лягае.

О раювання божеське, безкрае!

Серця дзвенять; то сором, то любов

Агнесi гонить до обличчя кров…

Минае сором, а любов не гасне.

Їi король цiлуе любострасний,

Очей вiн не здолае одiрвать

Вiд тих принад, що перед ним лежать, —

Та й хто ж би мiг утриматись, панове?

Пiд шиею, де тон алебастровий,

Ідуть округлi лiнii грудей,

Що сам Амур створив iх для людей,

Прикрасивши рожевими сосками.

Чудовi перса! Милуватись вами

Повинен зiр, рука – пестити вас

І губи – цiлувати в нiжний час.

Щоб читачiв моiх як слiд розважить,

Охоче б я все тiло змалював

I лiнii, яких нiхто не мав,

Але моральностi закони кажуть,

Що пензель мiй таких не мае прав.