Американська трагедія. Книга 2

Клайд був досить далеко вiд берега i не мiг чути цього крику, але вiн все-таки повертався до табору, – правда, повiльно й обережно. А Мейсон, зробивши висновок, що вiн десь недалеко i, звичайно, нiчого не пiдозрюе, вирiшив зачекати кiлька хвилин. Все-таки вiн доручив Суенку пiти вглиб лiсу, – якщо вiн випадково зустрiне там Слека або ще кого-небудь iз своiх, нехай скаже, щоб одного розвiдника послали вздовж схiдного берега, другого – вздовж захiдного; сам Суенк повинен човном податись до готелю у схiднiй частинi озера, – нехай звiдти сповiстять усiх, що в цiй мiсцевостi переховуеться чоловiк, пiдозрюваний у вбивствi.

А Клайд був у цей час за яких-небудь три чвертi милi на схiд вiд них, i щось усе ще пiдказувало йому: «Тiкай, тiкай, не гайся!» – i все-таки вiн гаявся i думав: «Сондра! Це чудове життя! Невже так i пiти звiдси?». І вiн казав собi, що, мабуть, буде ще бiльшою помилкою пiти, нiж залишитись. А може, цi пострiли нiчого не означали, – просто мисливцi стрiляли дичину, – i через це вiн втратить усе? І все-таки, нарештi, вiн знову повернув, сказавши собi, що, мабуть, краще вернутись не зараз – в усякому разi не ранiше сутiнок: треба зачекати, подивитись, що означали цi дивнi пострiли.

І знову вiн спинився, нерiшуче прислухаючись: щебетали лiсовi пташки. Вiн тривожно озирався, вдивляючись у хащу.

І раптом, не далi як за п’ятдесят крокiв вiд нього, з довгих коридорiв, утворених високими деревами, назустрiч йому безшумно i швидко вийшов рослий, худорлявий чоловiк з бакенбардами та пильними, проникливими очима – справжнiй лiсовий житель; на ньому був коричневий фетровий капелюх, вигорiлий, дивного кольору мiшкуватий костюм, що вiльно висiв на його сухорлявому тiлi.

І так само раптово вiн крикнув, – почувши цей окрик, Клайд вiд страху весь похолов i спинився, немов прикипiв до мiсця.

– Одну хвилину, пане! Нi з мiсця! Ваше iм’я часом не Клайд Грiфiтс?

І Клайд, побачивши гострий, настiйливий i допитливий погляд незнайомого i револьвер в його руцi, спинився; поведiнка цього чоловiка була така рiшуча i недвозначна, що холод пройняв Клайда до самих кiсток.

Невже його справдi-таки спiймано? Невже по нього з’явились представники закону? Господи! Нiякоi надii на втечу! Чому вiн не втiк ранiше, чому? Вiн зразу знесилився, – i одну мить вагався, чи не вiдповiсти «нi», щоб не викрити себе, – але, отямившись, сказав:

– Так, це я.

– Ви ж з компанii, яка розташувалась тут табором?

– Так, сер.

– Чудово, мiстер Грiфiтс.