Американська трагедія. Книга 2

І потiм така ж зловiсна тиша. Що ж це було? А тут ще Харлей Бегот кинув дотеп:

– Чуете, палять? Тепер не мисливський сезон! Це браконьери!

– Гей, ви! – закричав Грент Кренстон. – Це моi качки! Не зачiпайте iх!

– Якщо цi мисливцi стрiляють так, як ти, Грентi, – вони iх не зачеплять, – докинула Бертiна.

Силкуючись усмiхнутись, Клайд дивився в той бiк, звiдки долинув пострiл, i прислухався, як загнана тварина.

Що за сила спонукае його вийти з води, одягтись i тiкати? Поспiшай! Поспiшай! До намету! В лiс! Скорiше! Врештi-решт вiн послухався цього голосу i, вибравши хвилину, коли на нього не дивились, квапливо пiшов у свiй намет, переодягся в простий синiй костюм, взяв кепку i шмигнув у лiс позаду табору, щоб далеко вiд чужих очей та вух усе обмiркувати i вирiшити.

Вiн не пiдходив до берега, щоб його не можна було побачити з озера, боячись… боячись… хто його знае, що означали цi пострiли?

Але Сондра! Їi слова в суботу, i вчора, i сьогоднi… Невже можна так от залишити ii, коли вiн не цiлком впевнений, що йому загрожуе небезпека? Невже можна? А ii поцiлунки! Їi нiжнi запевнення, ii плани на майбутне! Що подумае вона – та й усi, – якщо вiн не повернеться? Про його зникнення, звичайно, почнуть говорити шейронськi й iншi навколишнi газети i, звичайно, встановлять, що саме вiн i е Клiфорд Голден та Карл Грехем, – хiба ж нi?

І потiм, мiркував вiн, може, його страх даремний, викликаний тiльки випадковими пострiлами заiжджих мисливцiв на озерi або в лiсi? І вiн зволiкав i сперечався сам з собою – тiкати чи залишатись? А яким спокоем дихають цi високi, могутнi дерева, як тихо ступають ноги по м’якому килиму коричневоi хвоi, що встилае землю, а в густiй хащi чагарникiв можна сховатись i лежати, поки знову не настане нiч! І тодi – вперед, вперед… І все-таки вiн повернув назад, до табору, щоб дiзнатись, чи не з’являвся туди хто-небудь (вiн скаже, що пiшов прогулятись i заблукав у лiсi).

Приблизно в цей самий час, сховавшись серед дерев за двi милi на захiд вiд табору, зiйшлись разом i радились Мейсон, Слек i всi iншi.

А потiм, поки Клайд гаявся i навiть рушив було знову до табору, Мейсон i Суенк пiдпливли в байдарцi до молодi на березi, i Мейсон спитав, чи немае тут мiстера Клайда Грiфiтса i чи не можна його побачити.

І Харлей Бегот, що був найближче, вiдповiв:

– Так, звичайно. Вiн де-небудь тут, недалеко.

А Стюарт Фiнчлi гукнув:

– Ау, Грiфiтс!

Але нiхто не вiдповiв.