Українська модерна проза

Почував, що аби одне щось iзгадати, так зараз же все стане йому в пам’ятi.

І не мiг.

Нудьга, гнiтюча нудьга охоплювала його душу.

У сьому тепер для нього було все завдання, уся цiль його життя. Тут темрява була непроглядна. І коли вдивлявся i нiчого не бачив – жах, страшний жах опановував його душею.

Надмiрне напруження зору дратувало все його ество, до болю гнiтило.

Летiв у туманi, низько бiля самоi поверхнi, бо як пiдiймався вище, i планета ховалася в сiрому туманi – нудьга давила його.

Тодi знову кидався вниз.

І вже прикутий до поверхнi очима, як мiсяць до землi, летiв рiвно i плавко.

Ловив ухом звуки i не чув нiчого, шукав чогось очима i не знаходив.

Так стократ облетiв навкруги безмежно велику планету у всiх напрямках без дороги, без мети. І коли в сотий раз пролiтав над одним i тим же мiсцем, – щось знайоме, щось знане на момент один переходило йому через голову i зараз же зникало безслiдно.

Прикутий очима до поверхнi, як лiхтар на щоглi корабельнiй, з тугою летiв рiвно i плавко.

А коли пiдiймався вище i губився в сiрому туманi, – жах гнiтючий охоплював йому душу.

І так проминули тисячолiття, а вiн усе летiв. І ось пролiтае над тихими водами. Із сутiней перед ним устае висока гора, що нависла великим дахом.

Плавко залетiв пiд той дах i опинився в печерi довгiй, як шлях, рiвнiй, як тунель.

Тут була темрява непроглядна.

Летiв рiвно, як стрiла, а коли пiдiймався вгору – торкався волоссям камiння. Коли збочував, – черкався довгими крилами об стiни.

В кiнцi печери впав i лежав без руху… Почував, що вiн живий, що всi його мислi тут, при ньому, та нi одноi з них не мiг уловити, втiлити.

Так лежав у темрявi з заплющеними очима без руху, без думки, без почувань.

А коли розплющував очi, – знову нудьга починала гнiтити його.

А коли заплющував очi, – заспокоювався i тодi бiль тупий поволi-волi притихав.

І тiльки туга гнiтила його.

І так лежав без руху, без думки, без почувань.

І коли вилетiв з печери, – одкрив очi i знову побачив сiрий одноманiтний туман, тихi води, що ледве-ледве колихалися без шуму й плеску, сiрi гори й стрiмкi скелi.

Почував, що вiн живий…

Так без мети, без пам’ятi того, що перед ним i за ним, блукав по безмежно великiй планетi i ось знову залетiв у печеру.

На момент блиснула iскра свiдомостi, що се вже було, i враз погасла безслiдно.

Летiв рiвно i плавко, коли пiдiймався вгору – торкався волоссям камiння, як збочував – черкав крилами об стiни.