Українська модерна проза

Схоплював сю тайну… а за нею повставала нова безодня невiдомого…

І ось тяжко занедужав…

Хоч i старий, та крiпкий тiлом i розумом лежав у непритомнiй гарячцi на постелi, а бiля його лiжка стояв лiкар у задумi й помiчники мудрого, чужi йому люди, i ждали сумного кiнця…

Дужий ще органiзм напружував усi своi сили в нерiвнiй боротьбi зо смертю i в забуттi покликав:

– Хто ти, що не даеш людинi змоги пiдняти завiсу свiтобудови? Хто ти, що раптово вiдбираеш так коротке життя i саме тодi, коли людина дiйде до межi, що за нею захована тайна? Чи тебе не можна перемогти? Зробити тайну буття ясною, як книга?

Ти боiшся того! Ти глузуеш iз безсилля людини! Як злодiй уночi пiдглядаеш за нею i береш у неi життя саме в той час, коли вона тебе поборюе.

А я оповiстив тобi вiйну! Я хочу тебе побороти! Я вже пiдняв краечок завiси твоеi тайноi Сили! Я ii одкрию i буду безсмертним.

Я ще не хочу вмирати! Хочу жити, хочу почувати, що я живий, що всi моi мислi, моi найдорожчi скарби – тут, при менi!.

Навкруги лiжка з сумом стояли його помiчники, чужi йому люди з жахом слухали i ждали кiнця.

І ось у безсиллi затих при них, заспокоiвся, закрив очi, як до сну, i так лежав нерухомо.

Тодi став бiля нього бiлий янгол i сказав так:

– Твоя жага безмiрна до життя мене скорила. Ти будеш безсмертним… Будеш вiчно жити, почувати, що ти живий, що з тобою всi твоi мисли, твоi найдорожчi скарби. Житимеш, докiль сам того забажаеш.

І ось стали в нього великi, гострi крила, почув себе Духом легкотiлим i полетiв.

Летiв плавко в небесних пустелях. Зiр його ловив незчисленнi прекраснi свiти. Оглядав iх i вибрав найкращий, що виблискуе, як дiамант.

Почував, що вiн живий, що всi його мислi тут, при ньому.

Летiв довго i, як наближався до мети, – прекрасний свiт усе бiльше й бiльше затьмарювався.

Велика планета. Пануе пiвтемрява. Скрiзь сiрий туман. Нема нi свiтла, нi тiней. Нема грому, нi блискавки. Нема шуму, нi вiтру.

Летiв рiвно, як стрiла, понад тихими водами, що помiрно й тяжко ледве-ледве колихалися без плеску.

Плавко летiв через гори високi, сiрi й безплiднi.

Межи скелями стрiмкими летiв зикзаками.

Почував, що вiн живий, що всi його мислi тут, при ньому, та нiяк не мiг згадати нiчого, навiть свого попереднього життя, або iменi свого.

Увесь час напружувався хоч що-небудь пригадати.