Українська модерна проза

Почував, що минають столiття, що вiн живе i житиме вiчно, що вiн безсмертний.

Почував, що вiн живий, що всi його мисли тут, при ньому, та нi одноi з них не мiг покликати до свiдомостi.

Лежав iз невимовною тугою в душi, що переходила в бiль тупий i гнiтючий.

Почував, що вже не скинути з себе сього гнiту, не пригадати, не вловити анi найменшоi мисли.

А коли вiн заплющував очi, бiль тупий поволi-волi зникав, i тодi вiн лежав нерухомо, як труп.

Не почував нi болю, нi туги; нi голоду, нi снаги; нi тепла, нi холоду.

Усе ество його прагнуло лиш одного – спокою.

Повного небуття.

Так лежав довгi тисячолiття…

А коли вiдкрив очi i глянув у далину – схопився, розправив крила.

Побачив, що здалека, в пащу печери заглядае тьмяне свiтло.

Бiля нього панувала тьма, а там далеко над тихими водами виднiлася ледве помiтна смуга сiрого свiтла, i те свiтло так гостро його вразило, що враз дiйшло до свiдомостi, i вiн несподiвано для себе скрикнув:

– Свiтло!

І тут згадав про свiт бiлий, про Сонце ясне, про землю прекрасну, про все…

Як вихор ринувся з печери назустрiч свiтлу.

І тут прокинувся вiд сну.

Жах стояв в його широко розкритих очах.

Лежав у лiжку i почував iще тупий бiль свого безсмертя. Увесь тремтiв, i холодний пiт котився з його чола. Поволi-волi заспокоiвся.

Тодi радiсть, невимовна радiсть, що то вiн не есть безсмертний, переповнила йому душу.

Тiло, в якому догоряло останне життя, млiло вiд щасливого почування, що пережитi тисячолiття були лиш коротким сном.

Навкруги стояли його помiчники, чужi йому люди, i дожидали кiнця.

Тут побачив знову бiлого янголя i навiки склепив очi.

Тиха, радiсна усмiшка лягла на прекрасне старече чоло…

ТУРКИ

Ритмiчна фантазiя

Неначе павич пишновбраний, дрiма на високiй горi величезнее мiсто. Високi будинки й маненькi хатки i бiлi, i жовтi, i синi, i червонi – усi до гори припадають, немов то квiтки степовоi, геть усiяли рясно високу могилу козацьку. Свiтленькi вiконця на простiр морський поглядають, ген прямо на схiд.

Один я у хатi своiй, що на самому версi гори. Дивлюся у вiконце, як вiтер тiль-тiль коливае верхiв’я зелених дерев. Дивлюсь на широкий морський краевид, дивлюся, як з двох бокiв море оточуе город увесь i як обiйма його нiжними тими руками, мов мати кохану дитину.

Далеко-далеко за морем зоря свiтова погасае.... А скрiзь навкруги розливаеться свiт якийсь бiлий, молошний, i тiнi кудись iзникають.