Українська модерна проза

Ще один крок i я пiду по стежцi мого нещасного колеги. Нi, треба схаменутися. Статуя повинна тiшити очi красою свого пишного тiла, гармонiею гарних рис, а не робитися мукою для людей. Я таки зберу всi фiзичнi i моральнi сили i переборю тебе. Скину се ярмо, що мене душить, гнiтить, не дае спокiйно жити. Побачим, хто кого. Хiба ж не можна почати якусь iншу працю? Добре, гаразд!

Артист почав мугикати якусь пiсню i взявся до роботи. Надiя i радощi блиснули на мент блискавкою i згасли; руки без сили, мимоволi, опустилися, струмент впав додолу; над вухом наче шепотiв чийсь журливий голос: «Ти забув, забув за мене».

Вiн побiг зi студii. Вернувся свiтом. Повалився мов снiп на лiжко i заснув, мов убитий. І так минуло багато днiв. Інодi артист питав себе:

– Чи не позбавити собi життя?

Колись увiйшов до нього приятель, що повернувся з Нiмеччини, та й жахнувсь.

– Германе, що се з тобою скоiлося? Мабуть, знов вернулася малярiя, яку ти схопив торiк, блукаючи на рисовому полi?

– Нi, – одказав артист приятелевi i схилив голову.

– Чого ж се ти так важко зiтхаеш? Може, закохався в якусь принчипесу?

– Та нi бо, нi! Дай менi покiй!

– Втратив грошi чи що? Програвся в карти? Та ну-бо говори швидше, бо я поганий угадько. Не хочеш говорити зо мною по щиростi, як з давнiм приятелем, та хоч покажи менi твоi новi твори.

Сi звичайнi речi, наче голкою, шпильнули артиста в серце.

– Ось дивися, – показав вiн на нову копiю.

– Яке розкiшне тiло! В тебе була натурщиця якась надзвичайна красуня.

– Ось вона, – казав артист.

– О-о! Нащо ж ти iй ховаеш пiд рядном? Красуня на диво! Але се не твiй твiр. Де ти його здобув?

Артист почав розказувати, в кого вiн купив статую i що скоiлося з ii творцем.

– Гм, але i копiя неабияка. Ти вiзьмеш за неi багато грошей.

«Неабияка. Багато грошей. Без ножа вiн мене рiже, – мiркував артист, збентежено ходячи по кiмнатi. – Моя копiя неабияка. Я сам се добре знаю. Хiба ж се те, чого бажае кожний артист?! Неабияка! Та се ж образа.

– Та невже ж ти образився? Завiряю тебе, друже, що в мене й на думцi сього не було. Навпаки…

– Не говори менi бiльш нiчого! Ти мене тепер не зрозумiеш. Ти напевне думаеш, що се погана заздрiсть точе менi душу. Нi, нi! Се щось iнше. Зараз я не можу тобi уявити, що робиться в моiй душi. Інодi менi хочеться розбити голову об сей холодний мармур. Лихi думки здiймаються в головi, мозок горить, болить.