Українська модерна проза

Менi здаеться, що доля навмисно задала менi якусь мудру загадку i я не в сили, не здолаю ii розгадати i нiхто в свiтi менi не запоможе, бо од моеi хвороби нема лiкiв.

– Як то нема? – спитав здивовано приятель. – Треба гоiти нерви перш усього, бо вони, я бачу, в тебе дуже втомились. Ти, мабуть, багато працював?

– Нерви, нерви! Все тепер складають на нерви, – одказав артист прикро, i знов заметлявся по хати.

– Коли ся статуя тобi так бентежить нерви, бо, мабуть, нагадуе про божевiлля твого колеги, то я тобi раджу ii продати.

– Тодi я залишу все i, може, пiду шукати ii по всьому свiтовi, або з глузду зiйду.

Приятель розвiв руками i не знаходив таких речей, якi заспокоiли б нещасного артиста.

Минуло кiльканадцять днiв, приятель одiбрав листа од артиста. Вiн писав: «Мабуть, справдi божевiлля заразна хвороба. Я слабую. Зайди до мене на час»…

Коли приятель увiйшов у кiмнату та побачив артиста, що лежав з закритими очима на канапi, то йому здавалося, що вiн баче мертвяка.

– Се я, я. Не лякайся. Чого се ти лежиш в темрявi?

Артист раптом пiдвiвся з лiжка i сiв.

– Запалить свiтло чи що? Де сiрники? Ось у мене в кишенi е. – Приятель запалив лямпу i почав пильно придивлятися до артиста.

– Я не мiг поворушитися. Спасибi, що прийшов. Жодна душа не хотiла мене одвiдати. Добрi приятелi! Люди люблять тiльки веселих; вони втiкають од таких, як я.

– Годi, годi! Я й слухати не хочу. Ти сам казна-що вигадуеш, аби себе дратувати. Я так мiркую, що тобi б варто було одружитися. Іншим погано жити в самотi. Молода жiнка защебетала б, мов пташка, звеселила б твою хату, ти б забув i думати про се.

– Коли б я iй розказав, що робиться зо мною, то вона б або втекла од мене, або не зрозумiла мене, що було б для мене гiрше лихоi хвороби… Ти знаеш, я вже почав боятися ii.

– Кого? – спитав здивовано гiсть. Артист мовчки показань на статую. – Що ти верзеш?!

– Сьогоднi вночi я не спав i навiть не затуляв очей, вона стояла у мiсячному сяйвi. Я силував себе не дивитися в сей бiк. Я навмисно дивився на стелю, на тiнi та на срiбнi мережки, що змалював мiсячний промiнь. Щось наче штовхало мене, тягло в сей бiк, мов хтось шепотiв над вухом: «Подивись!» Я глянув на статую i захолов.