Шляхом бурхливим

Старий потихеньку зняв сорочку, поклав ii собi на колiна i подивився на комiр; придавивши щось, що тихо трiснуло у нього пiд нiгтем, вiн витер сорочкою пiд пахвами i обережно, наче вона була скляна, поклав ii на пiсок.

Поки дiд вовтузився зi своею сорочкою i шкрябав волохатi груди, молодий вже розiбрався i, розiгнавшись, плигнув у рiчку.

Вiн так довго був пiд водою, що Дорош навiть стурбувався i подивився на дiда, чи не збираеться той рятувати молодого, але дiд навiть не дивився на рiчку, а сидiв вже зовсiм голий i, пiднявши угору штани, розглядав свою драну матню.

– Гу-ух! – вилетiло з води коло самого берега, де сидiв Дорош. Молодий розiгнався пiд водою так, що ледве не вискочив з розгону на берег. – Фрр!.. – обтер вiн обома руками чубату голову i засмагле червоне обличчя. – Здоров, хлопче!

Тiльки тепер роздивився Дорош, який молодець стояв перед ним по пояс у водi. Темнi очi козака жартiвливо горiли з-пiд мокрого чуба, засмагле тiло аж виблискувало на сонцi, а на руках, наче два добрi кавуни, перекочувалися дужi м’язи.

– Здоров! – вiдповiв йому Дорош. – А хто ти такий?

– Козак з Лугу… – засмiявся молодець.

– З якого лугу?

– З Великого… Ну… – простягнув вiн дужi руки, – лiзай мерщiй до мене!

Дивне дiло: тепер Дорош зовсiм не боявся рiчки. Вiн кинувся у рiчку i став поруч нього.

– Держи майже пiд водою голову i пливи!

Радостi Дорошевiй не було краю, коли вiн почув, що пливе, а поруч, як мiцний тур, плив запорожець i кричав:

– Так! так! Молодця!.. Не бовтай руками!.

Дорош i не помiтив, як переплив рiчку i став на рiвнi ноги.

Журавель в цей час тiльки входив у рiчку. Вiн iшов, обережно ставлячи ноги, наче лiз не в рiчку, а в казан з гарячою юшкою. Зробивши два-три кроки, спинився, набрав у пригорщi води, помочив собi груди, пiд пахвами i засичав:

– Холодненька водиця, холодненька.

Потiм раптом окунувся, пирхнув, як коняка, i поплив. І поплив добре i легко, так, що навiть запорожець задивився на нього.

– Молодця! – гукнув вiн дiдовi.

Дiйсно, дiд плив молодцем. Вiн легко, по черзi виносив то одну, то другу руку перед себе, а коли руки лягали на воду, корпус його майже наполовину вилiтав з води, i це було красно й дужо.

– Отак ми колись перепливали Днiпро! – сказав вiн, повертаючись до запорожця.

– Отак ми колись брехали!.. – засмiявся козак.

– Брехав твiй батько. Ану, хто скорiше до того берега?.. – крикнув дiд i поплив.

Де там було дiдовi тягатися з молодим.