Шляхом бурхливим

Вiн ще вчора, коли приiхав з винницi, розшукав хату, де жив москаль Гусев, i довiдався, пiдслухавши пiд вiкнами хати балачки москалiв, що Гусев усе ще лежить хорий, не iсть i не п’е.

Дорош хотiв сказати про це запорожцевi, але зрозумiв, що вiд цього не зрадiе його приятель. Так хлопцi посидiли коло козака з пiвгодини, перекинувшись окремими словами. Раптом на дворi почулося кiнське тупотiння й голосна балачка iздцiв.

– Ну, ребята, – сказав сторож, заглядаючи у дверi, – пора домой. В другой раз побудете дольше. А то неровен час прiдьот подь-ячiй – бить мне с вамi в беде!

Хлопцi попрощалися з козаком i вийшли.

Коло хати стояло чоловiка зо три верхiвцiв козакiв. Вони пригнала босого, обшарпаного чоловiка, рокiв тридцяти п’яти – маненького, дзюбатого, з соломою у скудовченому волоссi. Чоловiк цей стояв зв’язаний помiж двома верхiвцями i дивився на своi босi ноги.

– Гей, Микито! – крикнув хтось з козакiв, – пiддячий тут?

– Нету.

– А хто ж прийме в’язня?

– Что за человек? – спитав Микита.

– Втiкач… Утiк вiд якогось боярина з-пiд Бiлгорода.

На хуторi ховався у скиртi. Полковник звелiв привести його сюди до воеводи.

– Ти кто такой? – спитав втiкача Микита.

– З ваших, з кацапiв… – вiдповiв за втiкача один з козакiв. – Казав, що дуже скривдив його боярин, так вiн утiк до нас на слободу.

– Єсть слобода, да вiдно не для нас! – хрипко, пiдвiвши голову, сказав втiкач.

– А ти б на Запорiжжя, або на Дiн махнув.

– На Дон… Через вас, сукiних синов, махньош… Как зверя ло-вiте!

Козаки засмiялися.

– Ну, нiчого балакати, – сказав козак, що був у них за старшого, – прийми в’язня, Микито!

– Что ж, пусть посiдiт на сезжей, пока прiдьот подьячiй. Ну, iдi, что лi.

Втiкач, похнюпившись, зайшов у хату. Козаки повернули коней i поiхали через площу до шинку. Хлопцi теж перейшли площу й пiдiйшли до школи.

– Не заводь бунту! – почули вони дужий голос дяка крiзь ма-неньке вiкно школи. – Чому вас родителi вчать? Чи ви з ляхiв, чи ви з дияволiв? Йди сюди, Стрiхо, я тобi скубка дам!

Очевидно, пан бакаляр був у поганому настроi.

«Буде хльоста!» – одночасно подумали хлопцi.

Надвечiр на площу з Приказу вийшов високий пiддячий, а за ним, з гусячим пером за правим вухом, з паперами пiд пахвою, зашкандибав дячок, той самий, що розпитував на греблi втiкачiв з Озову. Пiддячий кивнув головою двом стрiльцям, що стояли коло ганку Приказу з рушницями в руках, i всi четверо пiшли навпростець бур’янами й реп’яхами через площу до з’iжжоi.