Шляхом бурхливим

Пiддячий з дячком зайшли до з’iжжоi, а стрiльцi лишилися на дворi.

На всю з’iжжу лунав могутнiй хропiт Микити: вiн, випивши пляшку горiлки, що принiс запорожцевi Дорош, повалився на лаву i спав тепер, роззявивши рота. Пiддячий пiдiйшов до нього i деякий час мовчки дивився, як соннi мухи лазили по Микитинiй бородi i лiзли йому в рот, а вiн п’яно вiддувався i плямкав губами.

– Здоров спать, окаянний, – сказав пiддячий, – розбудi, его, Семьонич.

Дячок пiдiйшов до Микити i смикнув його за сиву бороду.

– Брр… – обiзвався Микита, – отойдi, леший!

– Вставай! Подьячiй прiшол!

– Мрр… Пфу!

– Плеснi на него водой, может, скорей глаза продерьот.

Дячок узяв глек, що стояв на столi, i плюснув з пiв глека води на сторожа.

– Караул! – заревiв Микита, зiскакуючи з лави, – караул, грабят! Пiддячий зареготав, а з глеком у руках тоненько захихотiв дячок.

Микита стояв серед хати, вода текла йому з бороди, i вiн, ще бiльше роззявивши рота, блимав червоними п’яними очима i не розумiв, що з ним скоiлося.

– Разоспался. Ночi тебе мало, окаянний! Витрi образiну, да открой дверi!

Микита витер подолом сорочки бороду, одiмкнув замок i впустив пiддячого з дячком у комору до запорожця.

– Темно тут. Посветi-ка, Нiкiта!

В коморi було дiйсно темно, повiтря було важке й смердюче.

– Н-ну, – закрутив носом пiддячий, – ти что ж, не виводiл казака за надобностью?

– Да как его виведеш в колодках то?

– Впервой тебе? Вивестi недалеко за iзбу i в колодках можно. Микита вийшов i довго сопiв, викрешуючи вогонь i засвiчуючи каганець, а пiддячий та дячок стояли нерухомо на мiсцi, щоб не вступити ногою, куди не слiд.

– Ну, скоро ти там с огньом?

– Йду!

Жовта пляма каганця блимнула в руках Микити i освiтила комору. Запорожець сидiв, витягнувши ноги в колодках, а поруч зi зв’язаними назад руками сидiв утiкач – холоп, що його привели вранцi козаки.

– А… да тут двое? – здивовано сказав пiддячий, – ет что за птiца?

– Холоп беглий. Убьог iз боярской вотчiни.

– Что ж ти не доложил мне iлi воеводе?

– Да когда доложиш? Только что привелi.

– Врьош, – обiзвався холоп, – с утра ещьо казакi прiтащiлi.

– Ну, ти… молчi! – замахнувся на нього Микита.

– Так, так… – роздумливо сказав пiддячий, – убьог, значiт. А от какого боярiна убьог?

Холоп мовчав.

– Прiсветi, Нiкiта! Не от Ртiщева лi? – вп’явся очима в холопа пiддячий так, що той завовтузився коло стiнки пiд його поглядом.