Шляхом бурхливим

Хлопцi зайшли в хату i опинилися у великiй кiмнатi. Коло стiн стояли великi лави, коло вiкон – стiл, а в кутку – залiзна невеличка гармата. Микита вiдчинив дверi у темну, де сидiв запорожець.

Спочатку хлопцi не бачили нiчого, так було темно у коморi, але коли очi iхнi звикли до сутенi, iм впала в очi мiцна постать запорожця, що, закинувши руки з кайданами за голову, спав на соломi, наче вiн був не у в’язницi, а в Сiчi, серед товаришiв Незамайкiвського куреня.

– Ей, казак! – крикнув дiд, – проснiсь! Гостi прiшлi.

Глек пiдвiвся. Вiн хотiв протерти очi кулаками, але кайдани забряжчали й ударили його по головi.

– Що таке? – засичав запорожець. – Який чортяка скував менi руки? Хто тут?

– Це я, Павло!

– Дорош? А я де?

– Забил! – ляснув себе по колiнах дiдок, наче вiн був дуже радий з того, що запорожець забув, де вiн, i що з ним скоiлося. – Хе-хе! Забил!

Але запорожець схаменувся й згадав вже, де вiн.

– Спасибi, хлопче, що не забув мене й провiдав. А ти чого радiеш, кацапе? А ще стара людина.

– На, еш. Прiнесли тебе тут мальчiшкi, – сунув дiд козаковi з пiв десятка огiркiв i шматок паляницi.

– А сало? – спитав Дорош.

– Что ж думаеш, украл твойо сало? Нужно оно мне очень.

Дiд пiшов у кiмнату i принiс сало. Дорош побачив, що кусень сала значно поменшав.

– А горiлку?

– Хiба й горiлки принiс? Не хочу я зараз, хай старий вип’е, – сказав запорожець.

Хлопцi стояли й мовчки дивилися, як iв запорожець, i не знали, про що балакати.

– А це ж хто? – кивнув запорожець на Дубовиченка.

– Це мiй товариш, Василь Дубовиченко.

Дубовиченко наче тiльки й чекав на те, щоб згадали про нього. Вiн витяг з пазухи тараню й поклав ii перед в’язнем.

– Тараня? – спитав, задзвенiвши кайданами, запорожець, – добре.

Вiн спробував обчистити рибу, але йому заважали кайдани: вiн ще не призвичаiвся до них.

– Давай я обчищу, – сказав Дубовиченко.

– Трудно сидiти в колодках? – спитав Дорош, хоч i сам добре бачив, що це не мед iсти.

– Коли руки вiльнi – ще нiчого. А як засунути сюди й руки, – показав вiн на дiрки для рук, – сам як колодка зробишся.

Коли Дорош iшов до в’язницi, йому здавалося, що вiн багато чого скаже козаковi; але, прийшовши сюди, не знав про що балакати. Слова приказного на греблi, що вiд смерти москаля Гусева, якого побив запорожець, залежить життя його приятеля, дуже вразили хлопця.