Шляхом бурхливим

Дубовиченковi дуже хотiлося побачити козака i, щоб не вiдставати вiд приятеля, вiн вкрав у матерi пару тарань i сунув iх, як i Дорош, собi за пазуху. Напакованi таким чином, хлопцi пiшли до з’iжжоi. З’iжжа була недалеко, треба було тiльки перейти через площу. Коло з’iжжоi не було нiкого, тiльки гармата тьмяно виблискувала мiддю на сонцi. Хлопцi обiйшли круг хати, помацали руками гармату. Дубовиченко навiть прицiлився з неi, наче стрiляючи, у Дороша i сказав: бух!

Хлопцi пiдiйшли до дверей i прислухалися. За дверима хтось так густо й смачно хропiв, що приятелям здалося, наче там спить якийсь велетень.

Хлопцi постояли трохи коло хати, потiм боязко постукали у дверi.

Велетень, що спав за дверима, трохи замовк, але за хвилину знову почувся його могутнiй хропiт; потiм вiн став плямкати губами, наче iв увi снi щось дуже смачне й солодке. Дорош постукав клямкою.

– Хрр… – обiзвався велетень, – апчхи! Кто там стучiт? – почули вони старечий тоненький голос.

Дверi одчинилися i на порозi з’явився маленький сивий дiдок. «А де ж велетень, що так мiцно задавав хропака?» – подумав Дубо-виченко. Вiн навiть заглянув у хату, чи нема там кого, але велетня в хатi не було. Дiд позiхнув, перехрестив рота i, почухавши потилицю, спитав:

– Вам чаво, пострелята? – Хлопцi мовчали. – Ви стучалi, что лi?

– Ми.

– Так чаво ж молчите? Чаво пришли?

Дубовиченко штовхнув Дороша:

– Кажи ти!

– Нi, кажи ти!

Сторож хотiв був розсердитися, але, побачивши паляницю й пляшку в руках Дорошевих, засмiявся.

– Вот глупие хохлята! Прiшлi i самi не знают, чаво прiшлi.

– Ми до Глека, – наважився нарештi Дорош.

– Какой такой глек?

– Павло Глек, запорожець!

– А, запорожец… Єсть такой. А что вам до него надобно?

– Та ось ми йому харчiв принесли.

– Харчi?.. Давай… Давай сюда. Ето что – хлеб?

– Паляниця.

– А за пазухою?

– Огiрки та сало.

– Давай, давай… А в бутилке что?

– Горiлка.

– Іш ти… i вiна прiньос? Кто ж тебе запорожец етот будет, брат аль сват?

– Нi.

– Іш ти какой приткiй! А как воевода узнает?

– Не взнае.

– А ти что приньос? – спитав дiд Дубовиченка, вертаючись з хати, куди вiн однiс харчi, що дав йому Дорош.

– Пустiть до козака, тодi скажу! – сказав хитрий Дубовиченко.

– А ти дай что прiньос, тогда пущу!

– Е, нi… Ви пустiть ранiш, тодi дам!

– Ну, что с вамi делать, iдiте.