Шляхом бурхливим

– Чего молчiш? Чей, спрашиваю, будеш? Прозвiще твойо как?

– Павло Глек, козак Незамайкiвського куреня.

– Із запорожцев, что лi?

– Запорожець.

– Так… Так вот что скажи мне, молодец, что ти делаеш в госу-даревих городах i на слободах? Впрочем, допрос ми с тебя потом снiмем. Ето я так, зашол посмотреть, что ти за человек такой… Кто ж ето, – звернувся пiддячий до сторожа, – велел ему i рукi, i ногi за-бiть в колодкi?

– Стрешньов.

– А ему какое дело до етого? А… – засмiявся вiн, – ето ти Стрешньову морду набiл?

– Я.

– Здоров ти, вiдно. С тремя справiлся. Только не хорошо, что ти Гусева сiльно прiшиб. Худо тебе совсем будет, как помрьот Гусев-то… – Пiддячий оглянув постать козака. – Іш ти какой… – сказав вiн з задоволенням, наче побачив те, на що й сподiвався, – важний! Вот что, Нiкiта: ослобонi ему рукi, да прiнесi поесть чего-нiбудь, хлеба что лi, да соломи ему потрусi на пол, чай, человек, не собака, валяться на голой земле.

Микита одiмкнув колодки, ослобонив руки козака вiд колодок, а потiм закував руки в кайдани.

– Ну, прощай, Нiкiта, – сказав пiддячий, що мовчки стояв коло в’язня, аж поки Микита закiнчив свое дiло, – стерегi казака хорошо.

– Знаю… Не впервой!

Микита принiс окраець хлiба i глек з водою, а трохи згодом кинув коло козака оберемок соломи. Запорожець витягнувся на соломi. Вiн наче на свiт народився: так приемно було витягнути ноги й лягти.

– Хто це був зараз? – спитав вiн сторожа.

– Подьячiй.

– Мабуть, добра людина цей пiддячий?

– Кто? Подьячiй-то? Погодi, на допросе узнаеш! – вiдповiв Микита, вийшов i зачинив за собою дверi.

VII. У В’ЯЗНИЦІ

Дорош провiдуе запорожця. – Велетень. – Хитрий Дубовиченко. – Збiглий холоп. – Пiддячий. – Допит. – Батоги

Другого дня Дорош набрав у пазуху огiркiв, сунув туди ж добрий шматок сала, в лiву руку взяв пiв паляницi, а в праву – пляшку горiлки, що дав йому батько, i пiшов провiдати запорожця. Хлопець ще вчора розпитав у товаришiв, де сидить запорожець, бо прибуття в’язня з цiлим загоном верхiвцiв-стрiльцiв не могло пройти непомiтно повз зiркi очi хлопцiв в такому маленькому городку, як Харкiв.

На розi вулицi вiн побачив свого приятеля Дубовиченка, що з ним ще загодя умовився йти до запорожця.