Шляхом бурхливим

Подорожнiй хоч i був з торбою, але не скидався на старця; по вбранню його можна було прийняти за селянина або незаможного козака.

«Куди це вiн iде? – подумав бакаляр. – Сказати б на прощу, так ще молодий, до того ж чоловiк, а не баба, бо на прощу ходять бiльше баби, та ще й пiдстаркуватi…» Це було очевидно, але бакаляр, щоб затягнути в розмову подорожнього, запитав:

– Чи не на прощу у Святогiрський часом ходив, чоловiче?

– Був i в Святогiрському… – випускаючи хмару диму з люльки, вiдповiв гiсть.

Бакаляр навiть завовтузився на своему мiсцi, так йому допiкало знати, що то за людина.

– Ну що, багато назбирав грошей? – несподiвано для всiх запитав подорожнього запорожець.

Подорожнiй здивовано глянув на запорожця. Вiн досить довго придивлявся до нього, наче що пригадуючи, чоло йому похмурилося, брови ще дужче понависали над очима, а праве око почало якось чудно смикатись, але за хвилину чоло його розгладилося i вiн привiтно усмiхнувся.

– А… Павло Глек! Я й не пiзнав тебе. Чого тебе занесло на слободи з Запорiжжя? Питаеш, чи багато назбирав я грошей? Трохи е, але ще рокiв п’ять доведеться, мабуть, мандрувати.

Бакаляр вже роззявив рота, щоб запитати подорожнього, але його попередив винник.

– Ти що ж, на церкву, чи що збираеш грошi?

– Нi, на самого себе.

Бакаляр вiд дивування роззявив ще бiльше рота.

– Як на себе? Це б i я так пiшов.

– Ех, дяче… Важко збирати цi грошi. Важко менi й розповiдати про те, на що збираю я iх, але нiчого не зробиш: без цього нiхто не дасть, i за мене, може, пропаде християнська душа в неволi.

Рокiв дванадцять тому несподiвано наскочив на наше село татарський загiн. У той час люди були на степу, бо це трапилось якраз пiд час косовицi. Іду я собi, косою виблискую, жито високе, аж по плечi, а жiнка снопи в’яже. Спинився я трохи вiдпочити, витер пiт з лоба, зглянувся навкруги й завмер, наче хто по головi обухом вдарив.

– Жiнко, – кажу, – татари! Хвигура горить!

А тихо було, i дим од маяка стовпом угору йде. Випросталась вона, глянула, зблiдла уся i перевесло з рук випустила. Кинули ми i воли, i вiз у степу i побiгли чимдуж до села. Бiжимо, а у жiнки ноги наче пiдламуються. Пiдхопив я ii за плечi, ледве довiв. А на дзвiницi вже дзвiн гуде: хтось ударив на сполох. Добралися ми до села, бачимо – вартовий козак прискакав, стоiть на майданi, а круг нього люди.