Шляхом бурхливим

Прибiгли, хто як був, як i ми, зi степу. «Швидше, – кричить вартовий, – в острожок, бо татарва вже коло Роблених могил хутiр палить!» Кинулися ми до острожка, що стояв недалеко вiд села, на татарському перелазi. Худобу й майно все покидали: де там про худобу дбати, хоч би самим живими лишитися.

Дорош i Галя не зводили очей з оповiдача. Все, про що розповiдав вiн, було таке знайоме й близьке, i боляче вiдчувалося в молодих душах дiвчини й хлопця. Подорожнiй колупнув якимсь приладдям, що висiло у нього на люльцi, тютюн i придавив попiл пальцем.

– Добралися ми до острожка, сидимо там, як бджоли у вулику, бо народу набралося багато, а острожок був маненький, а за годину вже татарва, як сарана, вкрила берег рiчки коло броду. Була в острожку невеличка гармата. Випалили ми з неi – тiльки татар роздратували. Повалилося два-три татарина, не бiльш. І сунули вони, як хмара, на острожок. Ми iх з рушниць б’емо, катками давимо, а вони лiзуть. Розтрощили тараном ворота i увiрвалися в острожок.

Подорожнiй не вперше, мабуть, розповiдав про це, але видно було, як вiн хвилювався: вiн знову почав розпалювати люльку, хоч вона ще добре курилася, i руки тремтiли йому, як у пропасницi.

– Випий, друже, чарку! – сказав йому винник.

– Не хочу. Небагато лишилося живих в острожку: старих – i бабiв i дiдiв – перебили татари, а молодих пов’язали i з дiтворою погнали в степ. Мабуть, i менi б не бути живим, бо збив уже мене рябий мурза з нiг, але хтось з козакiв випалив йому у спину з пiстоля, а я, падаючи, вдарився потилицею об гармату i впав непритомний.

Пов’язала нам татарва руки, на шиi аркани понакидала, а ззаду худобу й отари нашi погнала. Бачу – i жiнка йде, похнюпилася, не розумiючи, мабуть, що й робиться навкруги, мов божевiльна. Вигнали нас на шлях, де стояв у той час iхнiй бей кошем, з’едналися докупи загони, що грабували слободи, i почала татарва дiлити бранцiв та худобу та сваритися помiж себе за нас, особливо за жiнок, навiть за шаблюки своi кривi хапатися. А подiливши, почали на наших очах гвалтувати жiнок та дiвчат.

Дорош бачив, як у подорожнього знову засмикалося праве око i перекривилося, наче вiд болю, обличчя.

– Та що вже там казати, самi знаете – бусурмени. Не всi з наших допленталися до Криму; дехто захворiв i всiх, хто заслаб дорогою, татари побили, як скажених собак. Пригнали нас до Криму, аж у город Кафу; а Кафа та стоiть на самому березi Чорного моря.