Нічний репортер

Були й iншi, себто тi, що Товариство заклали. Але що то за люди, я не знав. Вiд них лише надходили вказiвки чи циркуляри через Томашевича, вiн з ними контактував.

– Ну, добре, дякую вам, пане Дубчак. Хочу ще встигнути на потяг до Львова.

– То ви таки нинi хочете iхати? Я вас проведу.

Вiн вручив менi папку i провiв до мосту.

5

Просто з двiрця я знову завiтав до Мартинюка. Вiдразу було видно, що мiй новий вiзит жодноi приемностi для нього не справляе.

– Я прийшов за тим документом.

Вiн подивився на мене якось насмiшкувато i розвiв руками:

– На жаль, нiчим тобi не допоможу.

– Як то? – сторопiв я. – Ти ж казав, що маеш його.

– Мав, – буркнув вiн невдоволено.

– І вже нема?

– Нема.

– А де ж вiн?

– Звiдки я знаю? Нема i все, – вiн вiдвiв очi набiк, вдаючи, що дуже зайнятий чимсь iншим.

– Ти знову щось вiд мене приховуеш.

– Дурницi. Шiсть лiт минуло. Вдумайся. Був у мене той папiрчик. Але коли? А зараз нема.

– Ти хоч шукав його?

– Ну, шукав.

– Вiн що – вивiтрився?

– Може, й так.

– А в кого е?

– В банку.

– Але ж я не нотар i не адвокат, не маю жодних повноважень перевiряти банкiвськi рахунки.

– Я тебе попереджав – це справа безнадiйна, – вiн промовисто зиркнув на мене. – Подумай: навiть якщо виявиться, що Томашевич дiйсно привласнив тi грошi, то коли ти iх повернеш, ощасливиш кожного робiтника знаеш скiлькома золотими? У спiлцi броварiв понад тисячу членiв. В результатi кожен з них отримае по кiльканадцять золотих.

Менi не вкладалося до голови, що це говорить той самий Мартинюк.

– Дивно, як рiзко помiнялися твоi намiри, – похитав я головою.

– Помиляешся. Все, як було. А ти ж, до речi, ще нiчого не довiв, – провадив вiн, усмiхаючись. – Може виявитися, що Томашевич чистий, як снiг. І що тодi? Чи так, чи сяк – шкура не варта вичинки.

– Ти говориш не своiми словами. Чому ти зранку про це мовчав?

– Хiба я не казав, що справа безнадiйна?

– Казав.

– Ти звар’ював. Твiй напiр заведе тебе колись на лаву пiдсудних. Чого ти добиваешся? – Вiн уже почав гарячкувати i нервово перебирав пальцями по столу. – Нiчого з цього не вийде! Нiчого! Зрозумiв? Не дадуть тобi ходу. І ти ж погориш.

Вiн уже втрачав рiвновагу, бо не вдалося йому приховати своiх нервiв, а можливо, й страху.