Нічний репортер

– Не прикидайся, що ти так переймаешся мною, – промовив я глузливо. – Насправдi тремтиш за свою шкуру. А такi томашевичi тим часом…

– Ти кипиш тiльки тому, що переконався, що залiз у слiпу вулицю. Чи багато вдалося винюхати в Станиславовi?

– Уяви собi. Маю всi три копii документiв. Завiрених нотарiусом.

Це прозвучало, як удар грому. Мартинюк раптом поник, мов базилiк, який тиждень не поливали. Вiн клiпав очима i червонiв усе густiше й густiше.

– Як… як це тобi вдалося?

– Що – фахова заздрiсть? Тобi довелося порпатися стiльки часу, а я за кiлька годин отримав майже всi докази.

– Ти сам розумiеш, що цього замало, – голос його був надтрiснутий. Я таки його добряче покатував.

– Решту я дiстану i без твоеi допомоги. Але той документ про сплату боргу ти менi таки даси. Або дiстанеш нову копiю з банку.

– Це фантастика. Щоб добути нову копiю, треба мати санкцiю. Хто менi ii дасть? Що поясню? Знову почав займатися давно забутою справою? І саме зараз, коли вiн йде на президенти мiста? Це не смiшно.

– Тодi дай стару копiю.

– Але ж я сказав – не маю.

– А зранку мав?

– Думав, що мав.

– А тепер передумав?

Вiн уже втрачав терпець.

– Слухай, я хочу спокiйно дожити вiдпущений менi вiк, – промовив крiзь зуби. – Це безглуздо – лiзти на рожен. Я вже не маю запалу, що колись. І перестав бути романтиком. Розумiеш?

– Нi.

– Ти авантюрист! – Мартинюк закричав, наче його шпигонув хтось ззаду шилом. – Ти сам лiзеш у багно i тягнеш за собою мене! Вони мене зживуть зо свiту! Я вже мав з ними… – Вiн затнувся i тремтячими руками витягнув папiросу та закурив.

– Хто вони? Люди Томашевича? Вони стежили за мною. А тобi зателефонували? – Я схопив його за обшлаги маринарки i струснув ним з люттю, яка самого мене вивела з рiвноваги. – Говори! Це було пiсля того, як я пiшов? – Мартинюк кивнув. – Вони тебе попередили, що для тебе погано закiнчиться, якщо допоможеш менi? Так?

Знову кивнув.

Я опустив руки, i вiн охляп упав у крiсло. Його жалюгiдний вигляд мене трохи остудив.

– Звiдки ж iм стало вiдомо, що я зайнявся Томашевичем?

– Мабуть, вони чекали цього. Можливо, довiдалися плани своiх ворогiв.

– Ворогiв? Маеш на увазi тут органiзацiю з дотримання справедливостi?

Мартинюк здивовано зиркнув на мене, якусь мить вивчав мене з такою уважнiстю, наче хотiв переконатися, чи я остаточно не з’iхав з глузду, потiм розреготався спазматичним смiхом, аж йому сльози виступили.

– Що тут смiшного? – сторопiв я.