Кар’єра Никодима Дизми

Двадцяти вистарчить?

Дiвчина з подивом дивилася на грошi. Вона ж бо знала, що квартирант ще опiвднi не мав нi копiйки за душею. Звiдки ж стiльки? Хiба що вкрав. Може, для того i надягнув фрак. «Втiм, – подумала вона, – що менi до того?»

Никодим простягнув iй два папiрцi.

– Ось, прошу!

Манька заперечливо похитала головою.

– Не хочу. Не вiзьму. Вiддавати нiчим.

– Ну i не потрiбно.

– Не хочу, – спохмурнiла вона. – Бач, банкiр який! Вiдвернула голову i тихо додала:

– Хiба що… Дарма не хочу.

– Е-е-е, – пробурмотiв Дизма i почервонiв. Манька зазирнула йому в очi.

– Не подобаюсь?

– Чому ж нi.

– Теж менi мужчина! – несподiвано вирвалося у неi зi злiстю. – У-у-у – калоша!

Вона повернулася на пiдборах i повiльно рушила до будин-

ку.

– Панно Маню! – крикнув вiн iй навздогiн. – Заждiть, пiдемо.

Вона почекала, а коли вiн порiвнявся з нею, сказала:

– Ще за номер п’ять злотих.

– Гаразд, – вiдповiв вiн. Вони мовчки йшли вузькими вуличками.

Сонний бурмило у плюшевому жилетi вiдiмкнув iм дверi, повiв у тiсний брудний номер i простягнув руку. Дизма заплатив.

Крiзь старi сiрi фiранки било яскраве сонце. У номерi було душно, парко i вiдгонило затхлiстю.

– Може, вiкно вiдчинити? – запропонувала Манька.

– Вже пiзно. Додому пора. Напевно, година десята, – вiдповiв Дизма.

Перед маленьким люстерком Манька розчiсувала вищербленим гребiнцем густе чорне волосся.

– Знайшли мiсце? – кинула вона байдуже. Раптом Дизму охопило нестримне бажання покрасуватися перед Манькою.

– Подивися, – сказав вiн з посмiшкою.

Манька повернула голову – i вирячила очi. Вона довго вдивлялася у банкноти.

– Скiльки грошей… Скiльки грошей… Та ще й усi папiрцi по п’ять сотень. Чорт забирай!

Никодим насолоджувався справленим враженням. Дiвчина схопила його за руку.

– Слухай! Ти був на «дiлi»? – запитала з подивом.

Дизма розсмiявся i так просто, задля жарту, вiдповiв:

– Ага!

Манька обережно доторкнулася кiнчиками пальцiв до грошей.

– Скажи… скажи… – прошепотiла вона, – ти ходив на «мокре»?

Дизма кивнув.

Вона мовчала, але в ii очах свiтилися страх i захоплення. Вона нiколи не могла допустити, що цей тихий квартирант, цей тюхтiй…

– Ножем?

– Ножем.

– Важко було?

– Тю. Навiть не писнув.

Вона похитала головою.

– Грошви ж у нього було!.. Може, еврей?

– Єврей.

– Я не знала.