Кар’єра Никодима Дизми

Вiн вiдчував, що цi подii мають для нього величезне значення, але осягнути iхню суть вiн не був у змозi. Вiн вiдчував, що несподiвано на нього звалилося щастя, але що воно означало, звiдки взялося i для чого – не мiг збагнути.

Чим бiльше вiн думав про це, тим бiльше все видавалося йому неправдоподiбним i фантастичним.

Тож вiн зупинявся, охоплений страхом, обережно засовував руку в кишеню i, коли пальцi намацували тугу пачку банкнотiв, посмiхався сам до себе. І раптом зрозумiв: вiн багатий, дуже багатий.

– Оце грошi! – вихопилося в нього. Вироблений роками поневiрянь iнстинкт пiдказав природну реакцiю: потрiбно це вiдзначити. І, хоча йому не хотiлося нi iсти, нi пити, вiн звернув на Грибовську, де, як вiдомо, шинок Іцка вже вiдчинений. Вiн завбачливо вийняв сто злотих i сховав iх до iншоi кишенi. Показувати таку купу грошей в Іцка було небезпечно.

Незважаючи на ранню годину, в Іцка було вже заповнено. Вiзники, шофери таксi, кельнери зi вже зачинених ресторанiв, сутенери, що пропивають нiчний заробiток своiх «наречених», волоцюги з околиць, що повернулися пiсля вдалих «експедицiй», – увесь цей люд наповнював двi невеликi кiмнати стишеним гудiнням голосiв i брязканням посуду.

Никодим випив двi чарки горiлки, закусив холодною свинячою вiдбивною i солоним огiрком. Йому спало на думку, що сьогоднi недiля, i Валентин не пiде на роботу.

– Нехай хами знають, що таке iнтелiгенцiя, – подумав Дизма.

Вiн звелiв подати пляшку горiлки i кiло ковбаси, старанно перерахував решту i вийшов. Не доходячи до Луцькоi, раптом помiтив Маньку. Вона притулилася до стiни, втупившись в одну точку. Чомусь вiн зрадiв цiй зустрiчi.

– Добрий вечiр, панно Маню! – гукнув вiн весело.

– Добрий вечiр, – вiдповiла та, здивовано приглядаючись до нього. – Чого це ви волочитесь ночами?

– А ви чому не йдете спати?

– Зараз пiду, – з сумом вiдповiла Манька. Дизма змiряв ii уважним поглядом. Вона здалася йому привабливiшою, нiж звичайно.

«Скiльки iй може бути? – подумав вiн. – Найбiльше – сiмнадцять».

– Чому ж панна Маня така сумна? – запитав вiн. Вона лише знизала плечима.

– Якби ви три ночi поспiль вартували на вулицi, як собака, i не заробили нi гроша, ви б теж, напевно, не стрибали вiд радостi.

Дизмi стало незручно. Вiн полiз в кишеню i дiстав кiлька банкнотiв по десять злотих.

– Я вам позичу, панно Маню.