Кар’єра Никодима Дизми

– Чого ти не знала? – запитав Дизма i почав ховати грошi.

– Не думала, що ти такий.

– Який – такий?

– Ну, такий.

Раптом вона притиснулася до нього.

– А тебе не накриють?

– Не турбуйся, я дам собi раду.

– Тебе нiхто не бачив?.. Може, ти залишив якi-небудь слiди? Тут потрiбно пильнувати. «Фараони», знаеш, вони навiть за вiдбитками пальцiв знайдуть.

– Мене не упiймають.

– Скажи, а страшно було?

Дизма розсмiявся.

– Немае про що говорити. Ходiмо додому. На, ось тобi на сукню.

Вiн поклав перед Манькою сто злотих. Дiвчина обiйняла його за шию i поцiлувала в губи.

Додому йшли мовчки. Никодим iз задоволенням вiдзначив, що ставлення цiеi малоi до нього змiнилося в один момент. Вiн швидко зметикував, що цю повагу, яка межувала iз захопленням, викликали у Маньки не грошi, а вигадана бандитська iсторiя. І хоча йому лестила така змiна, у глибинi душi Никодимовi було соромно – вiн розумiв, що не заслужив цього захоплення. Але тепер вiн би вже, звичайно, не зiзнався, що уся ця iсторiя була вигадкою.

– Дивися менi, Манько, – сказав Дизма, коли вони пiднiмалися сходами, – удома анiтелень! Ясно?

– Ще б пак!

– А я тепер мушу виiхати на деякий час, щоб, розумiеш… Ну, словом, для безпеки.

– Розумiю. Ти повернешся?

– Повернуся.

Поява квартиранта разом з Манькою не справила на Бартекiв жодного враження. Зате горiлцi i ковбасi вiддали належне. Валентиниха негайно накрила стiл зеленою клейонкою, й усi сiли снiдати.

Скляночка, яка колись була баночкою з-пiд гiрчицi, наповнилася горiлкою i передавалася по колу. Була вона не така вже й мала. Незабаром Дизма вийняв п’ять злотих, i Манька побiгла за новою пляшкою. Тим часом Никодим вiддав своi борги за квартиру, а коли дiвчина повернулася, звернувся до присутнiх:

– Ну, привiтайте мене. Я знайшов хорошу посаду.

– Де? – поцiкавився Валентин.

– Не у Варшавi, а в провiнцii.

– Чи я не казала, – закивала головою Валентиниха, що у провiнцii легше заробити.

Всього вдосталь. То ж селюки.

Випили за здоров’я Дизми, а коли пляшка була вже порожня, Никодим розклав свою розкладачку, роздягнувся, жилет з грiшми засунув пiд подушку i миттево заснув.

Валентин з хвилину сидiв мовчки, а позаяк вiн пiдпив, то нi з того нi з сього заспiвав, але наразився на велике незадоволення Маньки.

– Тихше, чорт забирай. Не бачиш: людина спить. Вiдпочити навiть не дадуть!

Запанувала тиша.