Антологія української готичної прози. Том 2

– Я би просила, аби стрий пiдписали за мене, бо я не вмiю.

– Га-а, менi, дитинко, не вiльно…

– Що ж я зроблю? До хати далеко, а чоловiка нема дома.

Старий став клопотатися цiею справою.

– Нiби тут е виразний адрес до тебе й я тебе прецiнь знаю, але менi не вiльно, заборонено. Гм, зрештою… Може, маеш кого знайомого тут недалеко?… Або чекай…

Повiльним кроком пiдiйшов до замкнених дверей другоi кiмнати, взяв фунт з ваги i застукав:

– Бiнка-а!

За кiмнатою в кухнi дався чути рип, до канцелярii вбiгла боса дiвчинка з гребiнцем у волоссi.

– Пiдпиши отут-оо.

Дiвчинка глянула на мiщанку, всмiхнулася й пiдписала.

Старий взяв виказ, втягнув[25 - Втягнув – вписав.] квоту i пiдписався в рубрицi «Anmerkung»

. Кiнець його назвища розплився дрiбними хвилями i стрибнув хвостиком навiдлiт. Так вже тридцять лiт на стосах наказiв, посвiдок i квисткiв, в копi запорошених книг поплив все однаковий пiдпис.

Мiщанка поцiлувала старого в руку i вийшла. Вiн глянув на годинник – була одинадцята.

Схилився до долiшньоi перегороди в шафi i витягнув з-поза старих книг темну плящину з оковитою. Випив чарку i закусив сухим хлiбом. Вiд лiт пив у тiй порi чарку, i це служило йому. Бiльше не заживав, бо крутилося би в головi. Закурив люльку на довгiм цибусi i станув коло вiкна.

До повiтового мiста Песиголовець вибиралася пiдвода, набита пасажирами. Замураний шевчук рахував iх в капелюх, кинув капелюхом до землi i толочив ногами. Один бiсився i кляв у дусi:

– A solst du kriechen auf alle Vier! (Бодай ти рачки лазив!)

Иньшi звикли вже до того i дивилися байдужно.

Молодиця несла яйця в кошелi i курку. Єврей, що лютував на шевчука, молов губами слова з талмудичних чарiв i горнув руками в повiтрi яйця i курку до себе.

Пасажири гаркотiли з вiзником, вiн то сiдав, то злазив з воза, пiдганяв коня на крок, задержував i вертався ще за двома пасажирами. Коли рушив з мiсця, над’iхала бричка з священиком. Парубок нiби потайно, але так, аби завважили, витягнув жмут сiна i кинув попри себе на дорогу, «аби iм гешефт попсувався i фiра вгору колiссям станула».

Забобонний старовiрець бомкнув:

– Solst du bekimmen a Pigire!.. (Бодай на тебе хвороба найшла!).

Почмейстер день-у-день видiв такi iсторii. Погода на свiтi цiкавила його бiльше. Думав про свое жито за мiстечком пiд горою. Мав там ниву, яку перед лiтами купив для першоi жiнки. По нiй лишилися два сини. Старший вже адвокатом, молодший народним учителем. Оба сухорлявi, як iх покiйна мати.