Антологія української готичної прози. Том 2

«Я, тату, хорий. До школи ходжу в таких черевиках, що лише пришви зверха, а сподом нога боса. Але ви не журiться. Знаю, що не маете вiдки. Маю надiю, що, може, дiстану лекцiю», – писав раз старший син.

«Ми вже, тату, своi пани. Приiхали би до вас, але нашоi мами нема, а мачоха – от лiпше не згадувати».

Старий вдивився в фотографiю синiв i клонив головою.

Правда, дiти, що мами вже нема. Я тiльки, i нива по нiй. Нинi недiля, треба подивитися.

На пошту прийшов листонос з села Лiсович, низький, чорнявий мужик з хитрими очима, Хома Гвiнт.

Почмейстер знав його вiд лiт i любив заходити з ним деколи в розмову.

– Що ж там чувати?

– А що ж би, прошу пана… Купили у нас якiсь два купцi лiс, та й аби, рахувати, бiдним людям не дати заробити на фiрманцi, хотiли завести колiйку i так возили «матриян». Тим часом оноди один з тих купцiв повiсився, а його спiльника вчора шляк трафив.

Старий дивувався, а мужик тягнув далi:

– Люди у нас кажуть, що це кара Божа, а я знов кажу, що тут лише правда, бо кара повинна була зайти на кого иньшого.

Гробман пiдвiв брови.

– Як ти це розумiеш?

– Та так, як воно по правдi е. Тi два купцi заплатили скарбовi мiльйон за лiс, заплатили за рубання, а тепер не стало вже грошей на колiйку, а потягнути не було вiдки, та й так взяли собi до голови, що, рахувати, мусить прийти кiнець. Тут, прошу пана, купцi нiчого не виннi; iм вiльно було торгуватися з громадою за колiйку. Громада сперлася i не хотiла допустити колiйки инакше як за десять тисяч, але найшовся такий один мiж нами, що замiсть дати приклад, – пан уже догадуються, про кого я тут говорю – знюхався з купцями, «куку в руку» та й далi робити гиндiль.

Постягав своiх вiрникiв у громадi, кажуть, що деякi таки добре помастили собi пальцi, ну, та й лише печатки треба було. Печатка губить село. Одна душа губить цiлий свiт. А в нас люди такi, що на печi виросли, на печi й вмирають, хiба котрий утопиться в рiцi, – тож легко зробити з ним, що хто схоче. Тут вся правда.

Хома Гвiнт пiшов, а старий докурював люльку i сидiв посоловiлий.

Простому чоловiковi, з природи, легко дiйти до висновку. Вiн приймае багато iдей вже готових, видить свою правду в обмежених границях доброi вiри та звичаiв i не журиться бiльше. Так само i Гробман прожив своiх шiстдесят лiт в клопотах i трудах, але вiд якогось часу зайшла у нього змiна. Вiн почував, що життева мандрiвка доходить до кiнця, й його чимраз бiльше зачали непокоiти сумнiви.