Антологія української готичної прози. Том 2

– Гора з горою не зiйдеться! – кричав, вiтаючи мене. – От i не вiр же тут бабським повiр’ям! Мене вiд самого рана свербiла права долоня – аж отее ти приiхав. Спасибi! – говорив, трясучи моею рукою. – Спасибi, що не забув про мене i поступив до бiдного пустинника. А я думав, що ми хiба на другiм свiтi побачимося.

– Там своею дорогою, а тут своею, – вiдповiв я, стискаючи його холодну руку.

– Звiдкiля ж ти iдеш? Ага! Певне, вiд своякiв. Мабуть, спiзнився до поiзду. Воно у нас лучаеться дуже часто. Задержують чоловiка вiд снiдання до пiдвечiрку, а потiм пiд нiч пускають на волю Божу.

– Ти вгадав, – i я оповiв йому пригоду.

Вiн слухав, дивлячися на мене лагiдними, голубими очима, якi пригадали менi моi давнi лiта. Не раз глядiли ми отак один на другого щиро й просто, не маючи, що перед собою окривати. Лиш нинi запримiтив я на тих ясних зiницях якусь легку опону з мрii i смутку.

А перше були вони такi яснi та чистi, такi прозорi, як гiрська криниця при дорозi.

– Але чекай! Ти, певно, голоден, а я харчую тебе словами. Марто, Марто! – кликнув, вiдчиняючи до пекарнi в стiнi прорубане вiконце. – Подайте нам чаю, хлiба з маслом та яець, бо маемо голодного гостя. Лиш скоро!

За пiдвечiрком не могли ми наговоритися. Школа, товаришi, учителi, чого то ми не переговорили за ту коротку годину! Показалося, що багато з товаришiв померло, i то таких, що думали якнайдовше жити.

«А деяким, – замiтив мiй товариш, – уже й жiнки померли».

Я не вiдповiв нiчого, лиш завзято взяв гризти суху, як старе лице, поморщену булку. Думаючи над тим, як би вiдвернути розмову вiд немилоi теми, почув я в сiнях важке ступання, якби двi довбнi по пiдлозi били. Потiм клямка так жалiбно заскрипiла, якби ii коваль клiщами вiдривав, i в iдальню увiйшла Марта, велика, груба вiдцвiтаюча жiнка.

Я понурив голову над чарку мутного чаю, але чув на собi, як народ каже, якiсь недобрi очi.

– Єгомость! А що буде з вечерою? Поштар не привiз м’яса.

– Ну, то зарiжте курку, – вiдповiв коротко господар, а з його голосу i з рухiв видно було, що хотiв ii позбутися як-найскорше.

Марта ще раз глянула на мене i на нього, обернулася i вийшла, замикаючи з такою силою дверi, якби iх нiхто бiльше не мав вiдмикати.

– Ну, ну! І ми так ненадiйно стрiнулися. Ще раз дуже тобi дякую, що поступив до мене. Зробив ти менi велику приемнiсть.