Антологія української готичної прози. Том 2

Я хотiв дальше випитуватися, але вiкно над моею головою замкнулося з лоскотом, i я довiдався тiльки, що незабавом верне сам пан начальник iз села i скаже, що буде треба.

Чекаю я на того начальника. Де якi розклади iзди були – попрочитував, де якi оголошення висiли – по десять разiв розглянув, аж укiнцi i начальника дiждався.

Був то просто старший будник, що повнив на невеличкому двiрцi службу i урядника, i касiера, а як треба було, то i клунки до поiзду подавав. Вiд нього довiдався я, що тут справдi збудували такий поганий мiст, що вже раз валився; тепер його перед кожним поiздом докладно осмотрюють, i тому туди нiяка залiзниця вночi не ходить.

– А що я тут, бiдний, до завтра буду робити? – питаю пана начальника.

– Га! Робiть що хочете. Було не спiзнятися. Лiпше приiхати годину скорше, як мiнуту пiзнiше, – вiдповiдае з учительською повагою. – Найлiпше iдьте до села. Там переночуете в дворi або на приходствi, а завтра до поiзду.

Це була справдi одинока рада.

– А як же те село називаеться?

– Пiдбереззя.

– Пiдбереззя? То чудесно! Тут е мiй товариш священиком… Гей, Федьку! Завертай конi! Їдемо до Пiдбереззя.

За хвилину я знов сидiв Федьковi за плечами i наглив його, щоби iхав скорше, бо люди положаться спати. Федько знов крутив кудлатою головою i казав, що вiн там iздив недавно з панотцем i було далеко пiзнiше, а не спали.

– Коли ж ти iздив? – питаю.

– На празник, – вiдповiдае спокiйно Федько.

Приiхали ми до Пiдбереззя вночi. Допиталися до попiвства – заiздимо.

В городцi – дивно. Нiби якiсь грядки, нiби цвiти, але всьо те запущене, заросле, як образ намальований i замазаний. Так само в хатi. Видно достаток, видно порядок, нема ладу. Якоюсь пусткою вiе з того дому.

Так бувае, коли вернемо з далекоi дороги. Застанемо усьо вимите, вичищене, вiдсвiжене, а все ж не таке, як треба.

Розглядаючись по хатi, запримiтив я над фортеп’яном жiночий гарний портрет i щойно тодi згадав, що мiй товариш удовець.

Спомин той вразив мене немило, i я почав було жалувати, що заiхав туди, аж дверi до гостинноi вiдчинилися i на порозi появився мiй колишнiй товариш. Був веселий i жвавий та держався молодо.

Лиш над чолом, мiж густим чорним волоссям, срiблилися бiлi нитки. Так инодi ззарання вдарить мороз i срiблиться на зеленiй, здоровiй травi.