Зеров. Поховальний промовець

Подумки вилаяла себе: забула, з ким мае справу, дозволила собi думати надто голосно. Побачила, як тонкi вуста затремтiли, приховавши посмiшку. Змусила себе мовчати. Хай це рафiноване мiське стерво починае розмову.

– Як забажаеш, – мовила жiнка, – мене звуть Вiкторiя Ленартович. Однак цiлком задовольнить «панi Вiкторiя».

Соля нiколи не розумiла, нащо взагалi тi Наставницi. Охороняти Перехресника все одно не допоможуть, то на бiса здалися?

«Дурнi питання не потребують вiдповiдей» – говорила iй Геста, слiдкуючи, аби Соля продовжувала вишивати.

Перша ж зустрiч iз Киевом запам’яталась запахами. Солодким бузковим, терпким кавовим, i трояндово-насиченим неймовiрно iнтимним ароматом парфумiв панi Вiкторii. Останнiй аромат постiйно змiнювався, був то ледь вiдчутним, свiжим i грайливим, то сповнював собою все довкола, вiдвойовував територiю аж до в’язкоi блакитi неба, змушував Солю тонути в собi, але й прагнути повного занурення.

Конi несли iх далi, вглиб мiста, минаючи церкви в коронах слiпучих куполiв i сади, якими розкошував Киiв.

– Подобаеться? – запитання змусило виринути Солю з глибини вражень i вiдчуттiв.

Зрозумiла, що обличчя палае захватом, вiдповiла:

– Троянда – не надто, а мiсто гарне. Стара Геста називала його святим.

– Стара Геста непогано iронiзуе, як мае настрiй.

Помовчала i додала:

– А щодо троянди – це квiтка королiв.

Соля знизала плечима.

– Я чула, росiйськi офiцери дарують троянди повiям. Оберемками.

– Дарують, – погодилась панi Вiкторiя, – але ж нiхто не називае королiв чи iхнi квiти святими.

Соля замовкла. Решту шляху дивилась в усi боки, збайдужiвши до того, яке враження справить на панi Вiкторiю.

Мiсто ж лукаво всмiхалось вивiсками магазинчикiв i кав’ярень, посилало повiтрянi поцiлунки сонячних зайцiв вiд скелець окулярiв i моноклiв перехожих, блимало вiтринами i прикрасами, квiтами i широкими усмiшками вiйськових, рум’янцем на щоках гiмназистiв i червоним носами двiрникiв та службовцiв. Обiцяло Солi розваги.