Зеров. Поховальний промовець

Колись у розмовi з нею пан професор Микола Зеров назве Киiв 1917 року витонченим мiстом, навiть елегантним мiстом.

Того року вона вперше побачить Киiв.

Упившись квiтневими променями сонця, похитуючись, фаетон зупинився бiля будинку з примхливо-вiзерунковою вивiскою «Магазин дамских нарядов A la ville de Paris». Манiрна панна у приголомшливiй сукнi i капелюшку вiнчала вивiску. Соля ступила на тротуар, помахом руки вiдпустила вiзника, ковзнула долонею по металу дверноi ручки.

– Я на твоему мiсцi туди не заходила б.

Медовi iнтонацii, голос жiночий, незнайомий.

– Це ж чому?

– У власницi зовсiм немае смаку.

– Смак – це дуже суб’ективно, хiба нi? – скопiювала iнтонацiю своеi спiврозмовницi Соля.

Вона не озиралась, не хотiла. Чекала поки нахабна незнайомка сама ступить в поле зору.

– Я думала, тебе хоч вивiска налякае.

– Вона менi подобаеться.

– Отже, усе ще гiрше, нiж я собi уявляла. Стара Геста зовсiм втратила розум, якщо почала випускати на Перехрестя таких упертих ослиць.

Соля, примружившись, озирнулась. Здивувалась перш за все тому, що фаетон, який вона вiдпустила, стовбичив на вулицi просто перед нею. Скептично глянула на вiзника, той у вiдповiдь лише мовчки знизав плечима, ледь помiтно ковзнув поглядом у бiк жiнки, що стояла поряд.

Невисока, тендiтна. Соля не могла дозволити собi витрiщатись на неi кiлька хвилин, лиш вихопила за мить силует, тонку лiнiю вуст i химернi обриси капелюшка.

– На Перехрестi зустрiлись ми… – почала вона звичний обмiн обрядовими фразами, зрозумiвши, хто перед нею.

– Ага, ага, у нас i так мало часу, – неввiчливо обiрвала ii жiнка, – лiзь уже в бричку, спробуемо врятувати твое вiдчуття прекрасного чи що там вiд нього лишилось.

Соля слухняно повернулась на м’яке сидiння, жiнка сiла поруч, фаетон рушив.

– З цим мiстом спочатку треба привiтатися, а вже потiм вiдчиняти дверi, куди б вони не вели, – моралiзаторським тоном мовила тонкогуба.

Соля вигнула брову. Промовчала.

Конi несли iх вулицями, Киiв дихав мудрiстю i весною водночас. Зеленiли дерева, синiв Днiпро. Простi кольори, без йорзання напiвтонiв. Блакитне небо цiлувало золотi куполи. Геста називала його золотоверхим, хоч Соля сумнiвалась, що стара вiдьма спромоглася видобути з дiрявого мозку справжню метафору, певно, почула вiд когось.

– Геста не така вже й стара, – мовила тонкогуба.

Соля лишила вираз обличчя незмiнним.