Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Стара потягнулася рукою до лiжка, викрикнувши: «Куплена, куплена!», та спинив ii чемний смiшок:

– Куплена? Це ви, сценаристе, встигли?.. Боже, яка дешева пiдробка! – Колекцiонер хихикнув. – І скiльки ви за неi взяли, добродiйко? П’ятдесят?.. Що ж, для вiдомого сценариста п’ятдесятка – марниця, рамки ж добротнi, пригодяться йому… Чи не можете принести менi щось для огляду?

Стара потупцювала на мiсцi, не наважуючись виходити, та вираз обличчя Колекцiонера був холодно-байдужим, вона врештi зникла за портьерою, а тодi мiй знайомий припав до картини.

Часто дихаючи вiд хвилювання, вiн шнарив пальцями вздовж рамки, його пучки, певне, чутливi, мов у хiрурга, обмацували кожен рельеф, горбинку i врештi щось-таки намацали. Колекцiонер послинив пальця, та згадавши, що картина намальована олiйними фарбами, вийняв з кишенi плящину, розкоркував i, намочивши палець у розчиннику, повiв ним по горизонтальному горбиковi у лiвому кутку рамки. Довго приглядався, а потiм повернув до мене голову i, не встигнувши пригасити жадiбного полиску в очах, зблiдлий i з опалими щоками, прохрипiв:

– Я куплю ii у вас… Ви ж книжки збираете… Я дам вам сто… двiстi…

Вiн виглядав жалюгiдно, менi стало його шкода, я сказав:

– Облиште, не будьте смiшнi… Я бачив «Вiдплиття на острiв Цiтеру» в Луврi.

– Авжеж, авжеж, – лепетав Колекцiонер. – Але я дуже люблю Ватто, навiть бездарнi копii… Я дам триста… – Розпростерши руки, мов до Розп’яття, вiн заслоняв собою картину.

Тодi я згадав: щось вiн там мазюкав пальцем, силою вiдсторонив Колекцiонера, схилився над картиною i на смужцi, прокладенiй розчинником, прочитав: «Wаtео».

Фрагмент. Ескiз. Заготовка до картини… Оригiнал!

Я схопив у руки картину за верхнiй край рамки, Колекцiонер – за нижнiй, ми засiпали кожен у свiй бiк, я ще не знав, що буду з нею робити, але скарб е скарбом, я озвiрiв так само, як i мiй суперник, мене палив сором, що тепер цiлком зрiвнявся з ним – я вже не сумнiвався в тому, що про нього говорили, але поступитися не мав сили, ми готовi були вгризтися один одному в горло, та сколихнулася портьера, i вiн опустив руки.

Вийшла стара з двома картинами й подала iх Колекцiонеровi. Вiн глянув на них, заахав i попросив:

– Залиште нас, добродiйко. Я мушу приглянутися. Це буде довго…

І коли стара знову зникла, Колекцiонер пiдсунув до мене крiсло, сам сiв на друге i мовив примирливо, витираючи росу з чола:

– Погодьмося… Що хочете. Грошi… Будь-яку рiч з мого музею.