Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Менi згадалася розповiдь Охоронця скарбiв про те, як в одному гiрському селi невiруючий Колекцiонер падав на колiна i бив поклони перед старовинною iконою, щоб виманити ii в довiрливих релiгiйних селян, – правда це чи чиясь вигадка, тiльки щось схоже – блазнiвське i фальшиве – було в цьому прикладаннi до руки староi; знову всезнаюче посмiхнувся савояр, i чому саме тут, у цiй затхлiй кiмнатi, сплив вiн у моiй пам’ятi?

…Притулок на нiч десь знайду,

Бабак завжди зi мною…

Колекцiонер позадкував вiд староi, спинився бiля картини i прикипiв-таки до неi поглядом; нав’язливий шарманщик лукавим прижмуром нагадав менi ще одну небилицю про Колекцiонера – як його били гаварецькi гончарi, коли вiн, ревно молячись у сiльськiй каплицi, крав з аналоя старовиннi пiдсвiчники; а що, коли це правда, i я ось зараз стою з ним, мов рiвня, у домi, де торгують народними цiнностями… Я знову вiдчув бажання чимшвидше вийти звiдси, але вiн заступив собою картину i, закусивши губу, буквально поiдав ii очима.

Тодi я вiдтiснив його плечем, пильнiше приглянувся до картини i тут спiймав себе на думцi, що менi звiдкись знайомий цей елегiйний сюжет. Я перебрав у пам’ятi все, що запам’яталося з виставок Ермiтажу, Лувру, гаванського Капiтолiю, та не пов’язав жодноi iз бачених колись картин з цiею, а впертий савояр дивився тепер з тугою, заздрiстю i скепсисом на втечу двох закоханих вiд свiту юдолi й печалi в краiну мрiй i примарного щастя.

Минае нiч в тривожних снах,

Бабак завжди зi мною…

Колекцiонер, який у своiй домашнiй, захованiй вiд людського ока колекцii мав, кажуть, цiннi картини, iкони, свiчники, шати, гердани, кахлi, хрести, монети, дукачi, непогано знався на мистецтвi, вiн мiг допомогти згадати, звiдки менi знайома ця пара, зображена на картинi; з притаеною надiею – ану ж я купив за безцiнь вартiсну рiч! – i з острахом, щоб часом ii тут не втратити, напружено чекав, що скаже Колекцiонер, а в душi ворушилося гнiтюче каяття, що зв’язався з ним.

Я ще нижче нагнувся над картиною, i раптом мене приголомшив вигук Колекцiонера:

– Ватто! «Вiдплиття на острiв Цiтеру».

Шляхетне старече обличчя жiнки стало враз плюсклим, подiбним до меблевоi полiтури, поiденоi червоточиною, воно покрилося синюватими, аж фiолетовими плямами, очi ii зблиснули, вона не зрозумiла значення слiв Колекцiонера, але надривний його вигук дав iй вiдчути, що картина коштуе набагато бiльше, нiж вона отримала вiд мене.