Кайдашева сім'я

Кайдаш кинувся, аж затрусився.

Одчинили церкву. Прийшов священик з дяком i почав правити вечерню. Паламар був у полi. Кайдаш пiшов у вiвтар служить за паламаря, посвiтив свiчки перед образами й подав священиковi кадильницю…

Церква була зовсiм порожня, тiльки в бабницi стояли три баби в намiтках. Кайдаш молився, стоячи навколiшки, не зводив ясних очей з царських врат, а його широке блiде лице стало жовте, як вiск, жовте, як лице в ченця.

Вийшовши з церкви, Кайдаш пiшов до пана за грiшми. Вiн був добрий стельмах, робив панам i селянам вози, борони, плуги та рала i заробляв добрi грошi, але нiяк не мiг вдержати iх у руках.

Забравши грошi, Кайдаш пiшов додому, але при самiй дорозi стояв шинок. Кайдаш не iв цiлий день. Голод затяг йому живiт. «Треба випити хоч одну чарку горiлки: одна чарка не грiх, бо вже од голоду аж шкура болить», – подумав Кайдаш i зайшов у шинок.

В шинку було кiлька чоловiкiв. За столом сидiв його кум з лисиною на всю голову.

– Оце, куме, так натомився, аж спина болить, – промовив Кайдаш. – Що ж ти таке важке робив? – спитав його кум.

– Та все лагоджу вози та пiдробляю осi. Ота менi каторжна гора потрощила не одного воза! А вже скiльки я осiв поламав через ту iродову гору, то й полiчити не можна.

Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалась з крутого шпиля, як з печi. Вози з снопами часом котились з гори i тягли вниз за собою й волiв.

– То застав синiв трохи розкопати шлях, – сказав кум.

– А хiба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж i ти возиш. Чом би пак i тобi не розкопати, – сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку.

– Нема, бач, менi дiла. Нiби я сиджу, згорнувши руки, – обiзвався чоловiк, – а воно було б дуже добре розкопать возвiз, та ще так трошки навскоси.

– Авжеж навскоси, щоб, бач, було не так круто: так, примiром, од того чагаря та до мого тину, – сказав Кайдаш, ще й пальцем махнув навскоси.

– Або хоч i так, примiром, навскоси од твого тину, де стоiть стара груша, та до чагарника, – сказав кум i махнув пальцем навскоси на другий бiк. – От i вози були б цiлi.

– Так було б ще лучче… та ще якби взяти заступом поза тим сучим горбом попiд самим тином, – сказав Кайдаш, випивши чарку i запаливши люльку, – Та вже й посадило той горб, неначе оту гулю на твоiй лисинi, куме! Вже той каторжний горб сидить менi отут у печiнках.