Кайдашева сім'я

Попадi й небагатi панi частували ii в покоях, садовили поруч з собою на стiльцi як потрiбну людину. Маруся пишала губи, осмiхалась, сипала облесливими словами, наче дрiбним горохом. До природноi звичайностi украiнськоi селянки в неi пристало щось уже дуже солодке, аж нудне. Але як тiльки вона трохи сердилась, з неi спадала та солодка луска, i вона лаялась i кричала на ввесь рот. Маруся була сердита.

– А йдiть, дiточки, полуднувать та й батька кличте! – крикнула Кайдашиха тонким голосом.

Лаврiн покинув заступа й пiшов до хати.

Карпо стояв, спершись на заступ.

– Карпе! йди, серденько, полуднувать! Кидай роботу. Омельку, кидай майструвать. Вже з пiвдня звернуло.

– Покинь менi полудень на столi: я зараз прийду, – обiзвався Кайдаш з повiтки, не повертаючи голови.

Сини з матiр’ю пiшли в хату, а батько все сидiв на ослонi та майстрував. Вiн не обiдав тiеi п’ятницi i не пiшов полуднувати.

Сини пополуднували й пiшли знов до роботи, а старий Кайдаш все працював. Вже сонце низько спустилось над лiсом, а вiн i не думав полуднувать.

На дзвiницi вдарили в дзвiн, i тонкий дзвiнкий гук задрижав i розлився по селi на всi долини. Вiн ударився об близьку гору, вкриту лiсом, одскочив i залунав коло дальшого шпиля, а там далi розлився десь далеко понад густим лiсом та все лунав слабко та тихiше й замирав десь в тихих лiсових западинах. Старий Кайдаш кинув струга i перехрестився. Вiн надiв свиту й шапку, пiдперезався й пiшов на гору до церкви.

– Омельку! Омельку! – гукнула Кайдашиха тонким голосом.

– Не забудь зайти з церкви до пана та вiзьми грошi за вози, бо завтра треба йти в Богуслав на ярмарок. Адже ж завтра в Богуславi ярмарок. Чи чуеш?

– Та чую, чую! – обiзвався Кайдаш з-за двора й пiшов на гору до церкви.

– Та, будь ласка, не заходь до шинку. Проп’еш грошi, не матимеш з чим iти на ярмарок – знов крикнула Кайдашиха, виглядаючи з сiней.

Кайдаш прийшов до церкви; церква була ще заперта. Вiн сiв коло дверей на кам’яних схiдцях i поклав шапку коло себе. На горах за шпилями, вкритими лiсом, пишно горiв вечiрнiй свiт сонця.

Всi шпилi чорнiли в тiнi, а мiж ними в долини проривався свiт пучками, заливав западини золотими пасмами, пронизував кожний верх дерева i блищав крiзь зелений лист, як через кришталь. Над лiсом розлився дивний спокiй, а дзвiн гув та дрижав над шпилями, тричi одбиваючи свiй згук. Кайдаш сидiв, мов дерев’яний, i на його лицi розливався якийсь смуток та жаль. Сторож брязнув ключами, одмикаючи важкий здоровий замок.