Кайдашева сім'я

але не мають за грiх одного дiла: возити в недiлю та в празник снопи.

В недiлю вранцi перед службою Мотря Довбишiвна прибиралась до церкви. Вона принесла з хижки зав’язанi в хустцi квiтки та стрiчки i розсипала iх по столi, застеленому бiлою скатертю; принесла й поставила на лавi червонi сап’янцi. Довбишiвна сiла на круглому дзигликовi коло стола, а подруга сусiда надiла Мотрi на голову кибалку, вирiзану з товстого паперу, схожу на вiнок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрiчку з золотоi парчi, а потiм клала стрiчки одну вище од другоi так, що над лобом було видко пружок од кожноi стрiчки.

Всю кибалку кругом i всi коси вона обтикала квiтками з червоних, зелених, синiх i жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрiбненького барвiнку, качуринi кучерi та павинi пера i потiм розстелила по спинi двадцять довгих кiнцiв стрiчок до самого пояса.

– Нащо це ти, Мотре, так прибираешся? – спитала в неi мати. – Тепер же не велике свято. Нащо ти надiваеш всi квiтки та стрiчки?

– Та коли залежались у скринi.

Хочу трохи провiтрить, – сказала Мотря, але в неi була зовсiм iнша думка. Карпо обiцяв для неi найнять музики. Вона сподiвалась побачиться з ним у церквi.

Мотря вбралася в зелену спiдницю, в червону запаску, пiдперезалась довгим червоним поясом i попускала кiнцi трохи не до самого долу, одяглась в зелений з червоними квiточками горсет, взулась в червонi чоботи, надiла добре намисто, взяла в руку бiлу хусточку та й пiшла до церкви. Вся ii голова аж нiби горiла квiтками проти сонця.

Павине пiр’я блищало й миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах сяв i надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам.

Вона дiйшла до Кайдашевого двору. Саме тодi з крутого шпиля з’iжджали два вози з снопами, неначе два стiжки котилися з гори. То вiз снопи Кайдаш з двома синами. Високi вози посхилялись на воли й кололи iх в спину гострою соломою та остюками. Воли аж позадирали голови вгору та повитрiщали здоровi очi.

– Карпе! Держи-бо цабе! – крикнув батько на сина.

– Поминай колесом отой каторжний горбок.

– Цабе, сiрий! Цабе, моругий! – крикнув Карпо i крутнув батогом над рогатими головами.

Але саме в той час вiн глянув униз. Проз iх двiр iшла Мотря в квiтках та стрiчках. Червона запаска, червонi чоботи, червоний, як жар, пояс, – усе блищало й сяло проти вранiшнього сонця, як щире золото. Карпо задивився на те диво, а вiз вискочив уже одним колесом на крутий горбок.