Останній листок (збірник)

А за п’ятнадцять доларiв на тиждень ми зможемо жити так чудово, як живуть мiльйонери. І не думай кидати навчання у Меджистера.

– Гаразд, – сказав Джо, дiстаючи голубий салатник у формi черепашки. – Але все-таки дуже прикро, що тобi доводиться давати уроки. Це не мистецтво. І все ж ти, кохана, просто молодчина.

– Коли любиш Мистецтво, нiякi жертви не здаються надто великими, – промовила Дiлiя.

– Меджистер похвалив небо на тому етюдi, що я малював у парку, – сказав Джо. – А Тiнкл дозволив менi повiсити два етюди в його вiтринi.

Може, й пощастить продати один, коли його побачить який-небудь пiдходящий iдiот з грошима.

– Я певна, що пощастить, – нiжно мовила Дiлiя. – Ну, а тепер дякуватимем долi за генерала Пiнкнi та цей шматок телятини.

Весь наступний тиждень подружжя Лерребi снiдало рано. Джо захопився етюдами при ранковому освiтленнi, якi вiн робив у Центральному парку, i о сьомiй годинi Дiлiя з нiжностями, заохоченнями та поцiлунками виряджала його, нагодувавши снiданком. Мистецтво – вимоглива кохана.

Джо тепер звичайно повертався додому аж увечерi о сьомiй годинi.

Наприкiнцi тижня Дiлiя, стомлена, але повна нiжноi гордостi, урочисто поклала три банкноти по п’ять доларiв на маленький (вiсiм на десять дюймiв) столик, що стояв посеред вiтальнi (вiсiм на десять футiв).

– Клементина iнодi засмучуе мене, – сказала вона трохи стомлено. – Боюсь, що вона мало працюе над вправами, i менi часто доводиться повторювати одне й те саме по кiлька разiв. Крiм того, завжди цей бiлий одяг, вiн наганяе на мене нудьгу.

Але генерал Пiнкнi – чудовий старий! Якби ти тiльки знав його, Джо. Вiн удiвець, я тобi, здаеться, казала, iнодi заходить, коли ми з Клементиною сидимо за роялем, стоiть i куйовдить свою сиву цапину борiдку.

«Ну, як справи з шiстнадцятими i тридцять другими?» – завжди питае. Джо, а якби ти бачив панелi в iхнiй вiтальнi! А килимовi портьери! Клементина трохи покашлюе. Сподiваюсь, що вона мiцнiша, нiж можна судити по ii зовнiшностi. Я справдi прив’язалась до неi: вона така нiжна i так добре вихована.

Брат генерала Пiнкнi був колись послом у Болiвii.

Але ось Джо, наче граф Монте-Крiсто, вийняв десять доларiв, потiм ще п’ять, два та один – чотири справжнiсiнькi повноцiннi банкноти – i поклав iх поряд iз заробiтком Дiлii.

– Продав акварель з обелiском якомусь чоловiковi з Пеорii, – проголосив вiн приголомшливу новину.

– Не жартуй! – вигукнула Дiлiя. – Невже з Пеорii?!

– Так, так, уяви собi. Якби ти його бачила, Дiлi.