Прекрасні й приречені

– Тодi чому у вас немае бiографii? Хiба у вас не було першого поцiлунку для вiдлiку? – Щойно слова зiрвалися з його уст, вiн рiзко вдихнув, нiби хотiв втягнути iх назад. У цiеi крихiтки?

– Я не розумiю, що ви маете на увазi пiд «вiдлiком», – несхвально вiдгукнулася вона.

– Я хотiв би дiзнатися, скiльки вам рокiв.

– Двадцять два, – вона втомлено подивилася йому в очi. – А ви скiльки подумали?

– Десь вiсiмнадцять.

– Збираюся туди повернутись. Двадцять два менi не подобаеться. Ненавиджу понад усе.

– Бути двадцятидвохлiтньою?

– Нi. Старiти, й таке iнше. Одружуватися.

– Ви нiколи не хотiли замiж?

– Я не хочу вiдповiдальностi та дiтей, про яких треба буде дбати.

Вона, вочевидь, навiть не сумнiвалася, що будь-якi слова з ii уст звучать чудово. Вiн, затамувавши подих, чекав новоi реплiки, сподiваючись, що вона продовжить попередню думку. Вона усмiхалася без утiхи, просто люб’язно i, витримавши паузу, вимовила кiлька слiв:

– Не вiдмовилась би зараз вiд льодяникiв.

– Зараз будуть! – Вiн махнув офiцiантовi й вiдправив його до сигаретноi стiйки.

– Ви ж не проти? Я полюбляю желатинки. Всi з мене кепкують через це. Бо коли батька немае поруч, я завжди iх жую.

– Зовсiм нi. Хто всi цi завсiдники? – вiн змiнив тему. – Ви всiх iх знаете?

– Нi, не знаю, але вони, вони – звiдусiль, менi так видаеться. Ви тут нiколи не були?

– Декiлька разiв. Мене не надто цiкавлять симпатичнi дiвчата.

Пiсля цiеi фрази вся ii увага була його. Вона рiшуче розвернула плече вiд танцюючих пар, зручно вмостилась у крiслi й запитала:

– А чим ви тодi займаетесь?

Завдяки коктейлю Ентонi радо зустрiв це питання.

Вiн був у настроi для бесiди, навiть бiльше, хотiв вразити цю дiвчину, чиi зацiкавлення були геть незрозумiлими – вона могла зупинитися на цiлком несподiванiй темi, швидко обминаючи неочевидно-очевиднi питання. Вiн хотiв показати себе. Вiн раптом захотiв стати персонажем у ii романi, бажано в героiчних тонах. Вiн хотiв витягнути ii за межi тiеi буденностi, де жили всi, крiм неi самоi.

– Я нiчим не займаюсь, – почав вiн, раптом усвiдомлюючи, що цi слова позбавленi тiеi елегантноi грацiйностi, якою вiн намагався iх надiлити. – Я нiчим не займаюсь, оскiльки немае нiчого, що було би варте зусиль.

– Он як? – Вiн не тiльки не здивував ii, а навiть не зацiкавив, хоча вона однозначно зрозумiла його (якщо це взагалi варто було розумiти).

– Ви не схвалюете лiнивих чоловiкiв?

Вона кивнула.