Прекрасні й приречені

– Не впевнений, що я повинен, – пiддражнив Ентонi, мимоволi усмiхаючись. Вона була настiльки зацiкавлена, що годi було не покепкувати над ii самозахопленням.

– Я маю на увазi твое прiзвисько, – сказав ii кузен.

– Яке прiзвисько? – запитав Ентонi та ввiчливо вдав, що здивований.

Раптом вона зашарiлася, потiм засмiялася, обiперлася на подушки, тодi пiдвела очi та сказала:

– «Глорiя вiд берега до берега». – Їi голос iскрився дивним смiхом, який був схожий на свiтло, що бавилося мiж камiном i лампою над ii волоссям.

 – О Боже!

Ентонi досi не розумiв.

– Що це означае?

– Це – я. Так мене колись прозвали нерозумнi хлопцi.

– Хiба ти не чув, Ентонi, – пояснив Дiк, – що вона – всенародно вiдома мандрiвниця. Ти мав би чути це прiзвисько. Їi так давно назвали, вiдколи iй виповнилося сiмнадцять.

Очi Ентонi зробились сумно-глузливими.

– Що за Мафусаiла в жiночiй подобi ти менi привiв, Кермеле?

Вона не звернула на це уваги, хоча це й могло ii зачепити, але вона перемкнулася на основну тему розмови.

– Що ви чули про мене?

– Дещо про вашу зовнiшнiсть.

– О, – сказала вона, вочевидь розчарована, – i це все?

– Про вашу засмагу.

– Мою засмагу? – здивувалася вона. Вона пiднесла руку до горла i затримала на декiлька хвилин, нiби ii пальцi пiдбирали необхiдний колiр.

– Ви пам’ятаете Морi Нобла? Ви зустрiчалися приблизно мiсяць тому. Ви справили на нього враження.

Вона задумалася на мить.

– Так, пам’ятаю, але вiн так i не передзвонив.

– Поза сумнiвом, вiн просто злякався.

Надворi запанувала непроглядна темiнь. Ентонi здивувався, як ця квартира могла здаватися йому похмурою – так тепло i дружньо тут стало, книжки й картини на стiнах, добрий Баундс подае чай iз ввiчливоi напiвтемряви, а трое приемних людей обмiнюються хвилями жартiв i смiху бiля веселого вогню.

Розчарування

У четвер пiсля обiду Глорiя та Ентонi зустрiлися на чаюваннi в ресторанi готелю «Плаза». На нiй був сiрий, облямований хутром костюм, – «бо пiд сiре треба сильно наквацятися», – пояснила вона, невеличкий капелюшок хвацько сидiв на ii голiвцi, дозволяючи бiлявим кучерям звиватись у всiй красi.

У яскравому свiтлi ii обличчя видалось Ентонi значно м’якшим, вона виглядала молодшою, заледве вiсiмнадцять. Їi постать у тiснiй спiдницi, вiдомiй у тому сезонi, як «спiдниця-футляр», виглядала гнучкою i стрункою, руки в неi були i не «артистичнi», i не опецькуватi, просто маленькi, саме такi, як належить дитинi.