Прекрасні й приречені

– В наступному поколiннi всi, – припустив Дiк, – матимуть iмена Пiтер чи Барбара.

Ентонi продовжив його передбачення:

– Звiсно, Гледiс чи Елiнор були героiнями останнього поколiння, i зараз вони мають першiсть, тому дiстануться у спадщину наступним поколiнням продавчинь…

– І заступлять Еллу i Стеллу, – перебив Дiк.

– І Перл, i Джуел, – вiд щирого серця додала Глорiя, – i Ерла, i Елмера, i Мiннi.

– І тут на сцену вийду я, – додав Дiк, – i вiзьму цi застарiлi iмена, скажiмо, Джуел, i приклею його до якогось ексцентричного персонажа, i тодi ii кар’ера почнеться заново.

Їi голос ухопився за нитку розмови й почав погойдуючись наростати, додаючи напiвнасмiшливу iнтонацiю в кiнцi, – нiби побоюючись, що ii переб’ють, – вона заповнювала паузи похмурим смiшком. Дiк розповiв iй, що лакей Ентонi називаеться Баундс – i iй це видалося просто чудовим! Дiк вигадав якийсь сумний каламбур, як Баундс «латае латки за зарплату», потiм додала, що гiрше, нiж каламбур, може бути тiльки особа, яка кидае на творця каламбуру докiрливо-смiшливi погляди.

– Звiдки ви? – запитав Ентонi. Вiн пам’ятав, але краса затьмарила його пам’ять.

– Канзас-Сiтi, Мiссурi.

– Їi вигнали якраз тодi, коли там заборонили продаж сигарет.

– Вони заборонили сигарети? Вбачаю тут руку мого святого дiда.

– Вiн реформатор, чи щось на кшталт, вiрно?

– Я червонiю за нього.

– Я теж, – зiзналась вона, – я ненавиджу реформаторiв, особливо тих, якi намагаються змiнити мене.

– А таких багато?

– Тьма тьмуща. Таких як: «Ой, Глорiя, ти багато куриш, втратиш свiй гарненький колiр обличчя!» i «Ой, Глорiе, чому б тобi не вийти замiж i не осiсти?».

Ентонi пiдкреслено погодився, а про себе здивувався, хто наважився розмовляти з нею таким тоном.

– Окрiм того, – провадила вона далi, – е такi витонченi реформатори, якi розповiдають про тебе всiлякi дикi iсторii, а потiм кажуть, наскiльки вони за тебе переживають.

Вiн побачив, врештi-решт, що ii очi були сiрими, дуже спокiйними i дуже прохолодними, й коли вони зупинили свiй погляд на ньому, вiн зрозумiв, що мав на увазi Морi, кажучи, що вона дуже молода й дуже доросла водночас.

– Мушу зiзнатися, – неохоче сказав Ентонi, – що навiть я чув дещо про вас.

Хвилинку вагаючись, вона випросталась. Їi очi, сповненi сiроi вiчностi нерухомоi гранiтноi скелi, пiймали його погляд.

– Скажiть менi. Я повiрю. Я завжди вiрю в те, що iншi говорять про мене, – а ви?

– Незмiнно! – одностайно погодилися хлопцi.

– Отже, кажiть.