Потоп. Том III

Дуже втiшився цим оповiданням пан Чарнецький, аж за голову хапався або руками по колiнах ляскав, бо тямив, що пiсля таких пригод сильно мусить занепасти дух у Карла.

Пан Заглобa не менше радiв i, беручись у боки, гордо повторював лицарям:

– От розбiйник! Що? Якби Карлa наздогнав, то сам нечистий не зумiв би йому його вiдняти! Моя кров, як менi Бог милий, моя кров!

Пан Заглобa з часом i сам повiрив у те, що вiн дядько Рохa Ковальського.

Тим часом пан Чарнецький наказав вiдшукати молодого лицаря, але не могли його знайти, бо пан Рох вiд сорому та гризоти залiз у стодолу, зарився в солому i заснув так мiцно, що лише наступного дня наздогнав хоругву.

А що був дуже засмучений, то не смiв навiть показатися дядьковi на очi. А той усюди його шукав, а знайшовши, втiшати почав.

– Не переживай, Роху! – казав вiн. – Великою славою ти все одно вкрився. Я сам чув, як тебе пан каштелян хвалив. «Дивiться, – казав вiн, – i до трьох не полiчить, а бачу я, що це вогонь, а не кавалер, котрий репутацiю всього вiйська пiдтвердив!»

– Ісус Христос мене не благословив, – зiтхнув Рох, – бо я напередоднi напився до безтями й увечерi не помолився!

– Лише не пробуй Божi рiшення трактувати, щоб до блюзнiрства не докотитися.

Що можеш на спину брати, те й бери, але на розум не бери, бо зараз же зашкутильгаеш.

– Я був уже настiльки близько, що до мене пiт вiд його коня долiтав. Я був би його до кульбаки розрубав! Дядько думае, що я зовсiм не маю розуму!

На це пан Заглобa зауважив:

– Кожна худобина мае свiй розум.

Добрий чолов’яга з тебе, Роху, утiху менi ще не раз принесеш. Дай Боже, щоб твоi сини мали такий самий у п’ястуцi розум!

– А я не маю потреби! – вiдрубав Рох. – Я Ковальський, а це – панi Ковальська.

Роздiл VII

Пiсля рудницьких пригод подався король далi в межирiччя мiж Сяном та Вiслою, однак не перестав по-старому з ар’ергардом iти, бо був не лише знаменитим полководцем, а й лицарем незрiвнянноi вiдваги. Переслiдували його пани Чарнецький, Вiтовський, Любомирський, заганяючи його, як звiра в сiтi.

Численнi загони i вдень, i вночi допiкали шведам. Продовольства було все менше, вiйсько, вкрай потомлене та духом занепале, очiкувало безславного кiнця.

Врештi-решт дiсталися шведи до того мiсця, де двi рiчки сходяться, i зiтхнули з полегшенням. Тут iх iз одного боку захищала Вiсла, з другого Сян, широко, як зазвичай навеснi, розлитий, а третiй бiк трикутника змiцнив король потужними шанцями, на якi повитягували гармати.