Потоп. Том III

Кров хлюпала на розм’яклiй землi пiд ногами каштелянового коня, якi скоро почервонiли вище колiн. Запах кровi та кiнського поту дражнив нiздрi й тамував дихання в грудях.

Каштелян дивився таким поглядом на тi людськi тiла, яким господар споглядае на зв’язанi пшеничнi снопи, якi мають у стiг складати. Задоволення з’явилося на його обличчi. Мовчки об’iхав навколо садибу священика, роздивився тiла, що лежали з тамтого боку за садом, пiсля чого повернувся повiльно на головне бойовисько.

– Сумлiнну бачу тут роботу, – зронив вiн, – дуже задоволений я вами!

Тi ж пiдкидали закривавленими руками шапки вгору:

– Vivat Чарнецький!

– Дай Боже швидко ще одну таку зустрiч!.

– Пiдете до задньоi варти на вiдпочинок. Пане Шандаровський, хто захопив штандарт?

– Кличте пахолка! – гукнув пан Шандаровський. – Де вiн?

Жовнiри кинулися шукати i знайшли малого, який сидiв пiд стiною стайнi бiля жеребця, що поранений саме останнiй подих вiддавав.

Узяли його негайно ж i привели до каштеляна. Пiдлiток стояв босий, розпатланий, iз голими грудьми, сорочку йому порубали на клаптi, вимазаний шведською та власною кров’ю, як не Боже створiння, хитався на ногах, але мав незгасимий вогник ще в зiницях. Здивувався пан Чарнецький, його побачивши.

– Як же так? – спитав военачальник. – То це вiн здобув королiвський штандарт?

– Власною рукою та власною кров’ю, – пiдтвердив пан Шандаровський.

– Щира правда! Справжнiсiнька правда, наче хто написав, – загукали товаришi.

– Як тебе звати? – спитав хлопця пан Чарнецький.

– Мiхалко.

– І чий ти?

– Священика.

– Був священика, а тепер будеш своiм власним! – звелiв каштелян.

Але Мiхал не чув уже останнiх слiв, бо вiд ран, вiд втрати кровi захитався й упав головою на стремено каштеляна.

– Взяти його, надати йому медичну допомогу. Присягаюся, що на першому ж сеймi рiвний вiн усiм вам буде станом, як сьогоднi рiвний вам душею!

– Гiдний цього! Гiдний! – загомонiла шляхта.

Пiсля цього взяли Мiхалкa на ношi та вiднесли до садиби священика.

А пан Чарнецький слухав подальшi реляцii, якi вже не пан Шандаровський складав, а тi, хто погоню пана Рохa за Карлом-Густавом бачили.