Потоп. Том III

Нарештi бiля королiвського прапора залишилося тiльки кiльканадцятеро. Польська мурашня накрила iх цiлком, а вони вмирали понуро, зi зцiпленими зубами. Жоден рук не пiдняв, жоден не просив милосердя.

Аж тут у тлумi зазвучали голоси:

– Штандарт берiть! Штандарт!

Почувши це, пахолок обернув гостряком шаблюку i кинувся, як вогонь, уперед, бо кожен iз рейтарiв, котрi захищали прапор, мав на собi двох або й трьох польських вершникiв. Рубонув хлопець хорунжого шаблею через рот, а той руки розкинув i зсунувся на кiнську гриву.

Блакитний прапор упав разом iз ним.

Найближчий рейтар, зойкнувши жахливо, вхопився негайно за держак, але хлопець вже тримав полотнище, рвонув його, видер умить, згорнув i, притискуючи обома руками до грудей, заверещав не своiм голосом:

– Це мое, не вiддам! Це мое, не вiддам!

Останнi рейтари, котрi ще залишилися, кинулися на нього в нестямi, один зробив випад через прапор i прошив плече хлопцевi, але його тут же порубали шаблями на сiчку. Пiсля цього кiльканадцятеро закривавлених рук простяглися до хлопця.

– Прапор, прапор давай! – кричали йому.

Пан Шандаровський пiдоспiв йому на пiдмогу.

– Не чiпайте його! Вiн узяв трофей на моiх очах, хай його самому каштелянoвi вiддасть.

– Їде каштелян! Їде! – озвалися численнi голоси.

Здалеку показалася курява i на дорозi з боку вигону з’явилася цiла хоругва, що мчала клусом до садиби священика. Це була ляуданська хоругва, а на ii чолi iхав сам пан Чарнецький. Коли наблизилися та второпали, що вже все скiнчилося, притримали коней.

Жовнiри пана Шандаровського кинулися до них.

Пiд’iхав i пан Шандаровський iз реляцiею до каштеляна, але був настiльки засапаний, що не мiг подих врiвноважити, тремтiв, як у лихоманцi, i голос уривався йому щомитi в горлянцi.

– Сам король тут був… не знаю… чи втiк…

– Утiк! Утiк! – пiдтвердили тi, хто бачив ту гонитву.

– Штандарт захопили!.. Трупiв море!

Пан Чарнецький, так i не сказавши жодного слова, посунувся з конем до поля бою, яке вражаючий i жалiбний мало вигляд.

Бiльше двохсот шведських i польських тiл лежали помостом, одне бiля одного, часто й одне на одному. Дехто тримав у руцi жмут волосся, деякi померли, кусаючи зубами або рвучи нiгтями. Ще iншi тримали один одного, наче в братерських обiймах, або лежали, схиливши голови на груди ворогiв. Багато облич були такi потовченi, що не залишилося в них нiчого людського. Тi ж, котрих не потоптали копита, очi мали виряченi, сповненi жаху, бойового постраху та нестями.