Потоп. Том III

А експедицiя завернула, пiдспiвуючи собi тихо, до Великих Очей, шоломи вояцькi виблискували на сонцi, на закрутах раз i другий, потiм вони занурилися в густий дрiмучий лiс. Проiхали пiвмилi – нiчого! Тиша навколо, лiсовi глибини були цiлком спорожнiлi. Тому зупинилися, щоб дати передихнути коням, пiсля чого рушили повiльно далi. Так дiсталися до Великих Очей, в яких також не знайшли жодноi живоi душi.

Ця порожнеча здивувала Канненбергa.

– Либонь, нас тут сподiвалися, – зауважив вiн майоровi Свено. – Але пан Чарнецький мусить бути деiнде, бо не влаштував нам засiдку.

– Чи ваша гiднiсть накаже вiдступати? – поцiкавився Свено.

– Нi, пiдемо вперед, навiть пiд сам Львiв, до якого не так уже далеко. Треба язика схопити i королевi про Яна-Казимира якусь звiстку привезти.

– А якщо на переважаючi сили наткнемося?

– Навiть якщо зустрiнемо й кiлька тисяч цiеi галайстри, яку вони посполитим рушенням називають, то з такими жовнiрами дамо собi раду.

– Але можемо натрапити i на регулярне вiйсько.

А в нас немае гармат, а гармати проти них – головне.

– Тодi вiдступимо i королевi про ворога повiдомимо. А тих, хто захоче нам вiдступ вiдрiзати, розiб’емо.

– Ночi я боюся! – задумався Свено.

– Будемо дотримуватися обачностi. Харчiв для людей i коней маемо на два днi, тому немае потреби квапитися.

Так що коли вони знову занурилися в густий лiс за Великими Очами, то пересувалися набагато обережнiше. П’ятдесят коней пiшло вперед. Вершники iхали з мушкетами напоготовi, сперши приклади на стегна, й озиралися уважно на всi боки.

Дослiджували чагарники, хащi, часто зупинялися, прислухалися, часом з’iжджали з дороги набiк, аби дослiдити прибережний бiр, але нi на дорозi, нi на узбiччях не було нiкого.

Лише годиною пiзнiше, минувши закрут, доволi крутий, двое рейтарiв, котрi iхали попереду, побачили за чотириста крокiв перед собою вершника на конi.

День був погожий i сонце свiтило ясно, тому того вершника було видно, як на долонi. Це був невисокий жовнiр, одягнений дуже пристойно i по-чужоземному.

Вiн здавався особливо малим, бо сидiв на рослому буланому бахматi, вiдразу видно, що породистому.

Вершник iхав собi повiльно, немовби не бачив, що вiйсько за ним валить. Веснянi повенi прорили в дорозi глибокi канави, в яких шумiла мутна вода. Тому вершник зупиняв перед ровами коня, а той перескакував iх iз пружнiстю оленя i знову йшов пiдтюпцем, мотаючи головою i фиркаючи час вiд часу бадьоро.